Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати - Чак Паланік

«хепі бьорздейз» та «хев е найс дейз» прямісінько до ревучої топки. У полум’ї вже згинула ціла купа «я тебе люблю» і завали «це з податком чи без?». А потім він побачив планету, блакитну та довершену, якою тільки може бути планета, котрій не потрібні слова, і корабель усе ще посеред океану в пошуках пристані. Хай навіть не океанський лайнер, а проста рятівна шлюпка, досить і її. А може, немає і шлюпки. Лиш останній, уже приречений вмирати, мореплавець, у якого на язику ще залишилися останні у світі слова, з останнім подихом спитає: «Хто він?» І цього вистачить, аби раю настав край. Палій

Піщана буря не увійшла на маленьких котячих лапках. Не схожою вона була і на туман Дешила Геміта, що крадькома оповиває Сан-Франциско, чи на туман Реймонда Чендлера, що розставляє декорації по Лос-Анджелесу[116]. Ця піщана буря зійшла на наметове містечко, немов кипуча коричнева снігова завірюха. Усю ніч мешканці містечка щулилися по своїх лопотливих наметах. Зав’язавши собі носи й роти мокрими хустками. Замість танців з обручами і пожирання вогню, вони при світлі ліхтариків попахкували бульбуляторами й упівголоса розповідали історії. З тихою повагою до мертвих згадуючи тих «паліїв»[117], які вже покинули безпечний затишок своїх кланів. Дурніші виходили бувало в отакі бурі, як буря цієї ночі, покладаючись на якесь власне, п’яне відчуття напрямку. Їхня мета могла міститися лише за якихось кілька футів, але, засліплені, з заплющеними проти обдирних дрібок піску очима, такі мандрівці збочували. Хльостані піском, вони примножували свої помилки. Впевнені, що вхопляться за щось міцне і надійне, вони спотикливо просувались вперед чисто на вірі. Порятунок завжди здавався їм в межах досяжності.

На світанку запищала рація «вокі-токі». Спершу атмосферна тріскотня, а слідом уже голос. Жіночий голос. Напівзарита в землю, забита порохом рація спитала:

— Веселкове Сяйво, ви мене чуєте?

Черговий кашель радіозавад повис у курявому повітрі.

— Це Суничне Тістечко, — промовив той голос. — У мене код «Кучерява м’ята». Як чуєте мене?[118]

Зі сходом сонця курява врешті вляглася. Поблизу вокі-токі пішла донизу довга застібка-блискавка. Зсередини вогкого спального мішка потягнулася чиясь рука. Кожний палець на ній було помережано зробленими хною химерними візерунками. Нігті пофарбовано чорним. Настроєвий перстень[119], його камінь виявився оніксом: тривожність. Найнижчого рівня. Немолода рука, молодшою вона вже відбула. Рука почала мацати довкола по земляній долівці намету, відкидаючи геть мертві світлові палички[120], обкачані в бруді цукеркові намиста[121], жувачки та використані кондоми, допоки знайшла вокі-токі і затягнула рацію до себе у спальний мішок. Приглушено прокашлявся чоловік. Він відповів:

— Веселкове Сяйво слухає.

— Дяка богині, — відгукнувся жіночий голос[122]. Суничного Тістечка голос.

Напівсонно той чоловік глибоко занурився пальцем собі в пупок — отакий-от єдиний привілей з досягненням середнього віку: він виростив собі черево. Життя подарувало йому твердий круглий живіт, що тяжів донизу і змушував дівчат вигинати спини, коли він брав їх іззаду. Що більше в парубка черево, то глибший в нього пуп; у Веселкового Сяйва він був, як торба в кенгуру. Його пучка намацала п’ятиміліграмовий «стелазин». А ще південноафриканський «мандракс»[123]. І ще п’ятнадцятиміліграмовий «мелларіл», припасений саме для таких надзвичайних оказій. Він виколупав зелену десятиміліграмову пігулку «мелларілу» і закинув її собі між потрісканих губ. А вже тоді запитав:

— Ви певні, що там саме «Кучерява м’ята»?

Спальний мішок розгорнувся, демонструючи його мешканця: засмаглого бородатого чоловіка. Що перебував під загрозою задушення плутаниною бісерних намист. Намист, що вчепилися у волосся на його голих грудях. Одна бісерна низка закрутилась петлею крізь срібне колечко пірсингу в його нижній губі. Тримаючи вокі-токі собі біля вуха, чоловік перепитав:

— Де?

Він відчув запах котячої сечі. Вхопив