Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Йти зможеш?

Вона кивнула.

— Мусимо дійти, — сказав я. — Бажано — рівненько…

Вона слабо посміхнулася:

— Спробуємо, босе…

Ми пішли до таксі, намагаючись зображати звичайну парочку, адже вище собору нишпорили чи просто стояли, спостерігаючи, міліціонери. Вони здалися мені розгубленими.

В таксі Ліна привалилася до мене плечем і закрила очі.

— Може, до лікарні? — запитав я.

— Тоді краще одразу до в’язниці… — прошепотіла вона, посміхнувшись.

Я назвав водію адресу своєї старої квартири, в якій ще кілька місяців тому жила Єлизавета.

— Босе, — сказала Ліна дорогою, — от побачите, це буде останньою краплею. Завтра все зміниться. Ми перемогли…

Я заспокоїв її, попросив не розмовляти і вона впала в дрімоту.

Вдома я подивився на її голову. Довелося буквально відклеювати капелюшок від скуйовдженого закривавленого волосся.

Скреготів зубами: уявив, як якийсь здоровезний чолов’яга б’є по голові ось це створіння метр шістдесят на зріст. Але намагався стримувати емоції. Ліна — також. Вона навіть жартувала.

Рана виявилася неглибокою. Застосовуючи свої мізерні знання з медицини, я зістриг довкола неї кілька пасем, промив перекисом водню. Забинтував, як міг.

Боявся, що у дівчини струс мозку, але як це перевірити — не знав. І Інтернет тут давно не працював, хоча старий комп’ютер стояв, вкритий грубезним шаром пилу.

Ліна заснула.

Я змотався до аптеки, запитав, що роблять, коли у людини струс мозку.

— Везуть до лікарні, — сонним голосом сказала флегматична аптекарка бальзаківського віку.

— А в домашніх умовах? — запитав я.

Вона підозріло зиркнула на мене:

— Ви побили дружину? Їй би я порадила просто викликати міліцію!

— Дотепно, — відказав я, — але то не ваша справа. Не знаєте — так і скажіть!

Певно, це її зачепило за живе. І вона одразу видала мені повну інформацію, не згірш за «Гугл»:

— По-перше: зупинити кровотечу, по-друге: будити через кожні три години для перевірки свідомості. Якщо все гаразд — просто дати відпочинок. Але! — вона підвела свій медицинський палець вгору. — В разі черепно-мозкової травми, вам без «швидкої» не обійтися.

— Як цю травму розпізнати? — гарячково запитав я.

— Ну… Якщо на місці рани помітно вдавлену кістку черепа або ще щось подібне — нерівності, уламки…

Довкола Ліниної рани нічого подібного не було і я зітхнув з полегшенням. Взяв знеболювальне і попрямував до виходу.

Коли повернувся, Ліна спала, важко дихаючи.

Я поглянув на годинник: зараз прокинеться мати. Треба їхати.

Отже, через три години я сюди повернусь аби «перевірити стан свідомості».

А що далі?

Далі, чорт забирай, побачимо…

* * *

Наступні кілька годин я щось жував на сніданок, котрий героїчно приготувала мати, щось відповідав не в лад, заглядаючи до планшету, на екрані якого з’являлися заголовки новин.

«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила…», «Потрібно розібратися з тими, хто не давав встановити ялинку і ковзанку…», «…відкрито кримінальне провадження за фактом перевищення службових повноважень міліціонерами в ніч на суботу на майдані Незалежності…», «…полковник міліції запасу повідомив, що вище керівництво МВС примушує в наказному порядку лягати в шпиталь МВС співробітників спецпідрозділу «Беркут», які брали участь у протизаконній акції розгону мирної демонстрації на Майдані…», «…штучно створюється видимість «потерпілих» міліціонерів для виправдання незаконного застосування грубої сили проти мирних людей…».

Навіть прем’єр-міністр зранку розродився спічем: «Я глубоко возмущен и озабочен тем, что произошло ночью на Майдане Независимости. Те сведения с разных сторон, которые у меня есть на данный момент, не позволяют сделать однозначные выводы: кто несет ответственность за эту провокацию… Я не раз говорил, и повторю: люди, которые законно и мирно выражают свой протест — это наши сограждане, права которых мы обязаны защищать. Эти люди выражают поддержку европейской интеграции, то есть, той политике, которую проводили и будут проводить Президент и правительство. Мы ценим их мнение, их позицию и ведем с ними диалог, как и с другими членами нашего общества…».

Хоч до рани прикладай!

А на Михайлівській площі тим часом збиралися люди…

Я мусив забігти до Ліни, погодувати її, дати знеболювальне. Заспокоїти?

Але — чим? Вона була впевнена, що це — початок перемоги.

Я думав інакше.

Після несподіваного, різкого, авторитарного і не аргументованого до останнього дня чергового відкату в минуле, після мітингів, що тривали тиждень, а особливо після сьогоднішньої ночі, розв’язане питання «що робити?» змінювалося на більш актуальне — «що далі?».

І це «далі» — не на перспективу (адже перспектива, як на мене, була одна і досить оптимістична: шляху назад не буде!), а «далі» — на найближчі години.

Сьогодні, після розправи над студентами, ми всі прокинулися в іншій країні. Це було очевидним. Але…

Але ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово.

Хоча саме зараз так яскраво і так чітко було видно «всю картину в цілому»: те, як шалено, непримиренно, жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно.

До речі, інтереси, майно, але — не честь!

Честь втратили і військові керівники різних рангів.

Навіть не так! Честь втратили мужики. Просто подарували владі те, що споконвіку серед військових називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок…

Честь втратили і «кишенькові прокурори». І «пересічні громадяни», що зробили свій вибір на користь шматка дешевої ковбаси.

Але вони програють!

— Що? — відгукнулася до мене мати.

— А що? — не зрозумів я, хоча помітив, що моя рука стиснута в кулак.

— Ти щось сказав?

— Я? Ні…

…Рано чи пізно вони програють і, на жаль, змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або — просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.

А от що далі — для інших?

Для Ліни? Миколи? Для мене?

Невже ми будемо знову мерзнути на Майдані — і нічого не «вимерзнемо» крім того-таки шматка ковбаси у вигляді кинутого нам папірця з підписом, через який все закрутилося?!

Але тепер він, той підпис, буде зроблений кров’ю.

Тією, що текла з-під капелюшка «Віслючка»…

— Ти куди? — почув у передпокої голос матері.

Виявляється, я вже стояв одягнутий на порозі. Тобто все, що робив — робив механічно.

А в голові, немов у Гамлета, крутилася одна думка — «Бути чи не бути?».

Побачимо?

У телевізорі?!

На екрані компа?!!

— У мене справи, ма, — сказав я.

Пробіг, взутий до кімнати, увімкнув їй «Діамантову руку», поцілував в чоло:

— Відпочивай. Продукти я куплю.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Щось сталося?

— Нічого, ма…

Я вискочив і зачинив