Черлені щити - Володимир Кирилович Малик

— Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! — заверещала юрба. — Вйо! Вйо!

Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко — аж курява здіймалася вслід за ним.

Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.

Живий?

Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух, валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті — поки що він живий!

Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:

— Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихше їдь, прошу тебе! Бо й печінку відіб'єш!

Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.

— Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду — повеселю хана Кончака і його гостей! Пай-пай!

Овдур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді мчав, як вітер, весь час б'ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.

Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий.

Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:

— Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Від того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися — юнак силкувався підвестися, але не міг.

— Матінко, ти? — намагався впізнати її крізь кривавий туман.

— Я, синочку, я… Ось підведуся, допоможу тобі… Вона справді знайшла в собі сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла. Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:

— Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці! Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволі подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотілося бути зараз там, у юрті. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про себе. Що скаже на все це хан Туглій? Що то буде?

3

Туглій повернувся від Кончака, коли стемніло, добре напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид його був насуплений, очі налилися кровлю, рідкі сиві вуса наїжачилися, товста шия почервоніла, мов у півня гребінь. В руці він мав замашного гарапника.

Настя миттю схопилася з м'яких подушок, і від того різкого руху заколивалося жовтаве полум'я лойової свічки. З її округлих білих плеч вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.

Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:

— Хр-р! Хр-р!.. Ну, негіднице-повійнице! Ось так ти бережеш чоловікову честь! Робиш мене, хана, володаря цілого степу, тисячних отар і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед усім народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив'язати коневі до хвоста і голою пустити в степ! І ніхто тебе не порятує! Ніхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!..

Над його головою звився гарапник. Але не встиг він упасти на ніжне жіноче тіло, як Настя вихопила зі складок сорочки невеликого кривого ножа і наставила собі проти серця.

— Хане! — гукнула голосно. — Зупинись! Кого б'єш? Один удар — і не стане твоєї русокосої жони, твоєї відради і втіхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цілуватиме тебе, хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї очі заглянеш, коли важкі думи обсядуть твою сиву голову, і хто зігріє твою стару кров у довгі зимові ночі? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тоді бий!

Вона знала, що робити і що казати.

Туглій, мов заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся і впав додолу. Ханові губи затремтіли, а брови сивими дугами полізли на лоба.

— Настуню! — вигукнув він, простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. — Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справді — ти моя єдина радість і втіха! Хіба я посмію хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам відрубати, ніж ударю тебе! Тільки будь моєю і більш нічиєю — і ти купатимешся, поки я живий, у розкоші й щасті! Настуню!

Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.

— Хане мій! — її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. — Хане мій!

Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:

— Настуню!

Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м'яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.

— Весело було у Кончака? — спитала Настя, щоб звести розмову на інше. — Надудлилися вина, скільки хотіли?

Туглій плямкнув губами, покрутив головою.

— Вино те скоро крівцею проллється…

— Як то?

— Кончак замислив велику війну з урусами… Нині обрали його верховним ханом… Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ!.. І здригнеться Руська земля!

У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде — хоч у Тор головою кидайся. І тоді встають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок… Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б — щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем…

Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька,