Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
Сеанс дев'ятий
Втішившись таким чином, означивши власний естетизм як праведність і достойність, я цілком вичерпав свої інтелектуальні ресурси. Не було більше чим себе зайняти.
А дорозі все не видно було ні кінця, ні краю. Вона пролягала тепер паралельно річці, та про те, щоб спуститись урвищем і перейти на другий берег, не могло бути й мови.
Пиздуватий час таки давав про себе знати, бо сонце якось нагло пірнуло додолу, показавшися під пеленою імли. На заході зачервонілося. Тепер принаймні було зрозуміло, в якому напрямі я просуваюся. Ладен вже був зупинитися, — гули ноги, — але де тут можна спинитися. Сісти просто серед битого шляху. До речі, ким він битий? За цілий день один автобус і дистрофічний велосипедист — це називається битий? А сульфазину вам би кубиків зо п'ять у задницю. А жменю транквілізаторів тричі на день! А груповуху терапійну! А ламанутих торчків в шеренгу по чотири! А зграю алконавтів на здичавілих білих кобилах! Отоді б знали, що таке битий. За одного битого двох небитих дають, як твердить мудрість нашого нещасно-вінценосного арійського народу. Це я, виходить, битий, а велосипед з автобусом — ні? Що ж — кожному своє. Катюзі, як то кажуть, по заслузі. A bon chat bon rat. Від кожного за здібностями — кожному по потребі. Suum cuique! (Це останнє гаркнув у моїй свідомості якийсь цыцеронистий гомик). От далася мені та клята латина! Причепилася, немов скарлатина. Ніби я знаю ще щось, окрім кількох «крилатих» виразів. Та навіть ними в цій ситуації можна було б скористатися раціональніше. Сам час був запитати себе: «Quo vadis? Куди валиш, козел?» Але ніхто не наказав мені: «Siste, viator! Сісти, авіаторе! Стояти! Поедешь домой! Факс — не документ! Faux pas!»
Тому не залишалося нічого іншого, як іти далі. Не вертатися ж у той гірський, та далеко не тибетський бедлам, притулок бідних bad лам (поганий лама — мертвий лама, найкращий лама — мертвий лама.). Та й шляху назад я б уже не подолав. Залишалося йти. Тупо і методично переступати ногами — чим швидші кроки, тим краще. Небо зробилося важким, похмурим — хмари вже не просвічувалися згори, а освітлювалися знизу косими променями, від чого на них проступали тіні, а колір ставав дедалі насиченішим. І все ж було ще достатньо світло, коли мені здалося, ніби на обрії бачу білі цятки будівель. Було ще надто далеко, щоб зрозуміти їхні розміри, та в будь-якому випадку це вселяло надію. Згодом проявилися деталі — відблиски на вікнах і куполах, кам'яні стіни, оздоблені фасади. Тут справді все нагадувало Схід. На тлі густо-синього неба променіло білосніжне місто. Я перейшов його уявну межу і відразу побачив людей. Незважаючи на пізню годину, вони працювали. Храм, зменшена подоба одного з чотирьох Софіївських, стояв обліплений риштуваннями. На риштуваннях люди робили щось дивне. Я мусів підійти ближче, щоби зрозуміти. Вони брали якусь коричневу глину і кидали на білі, подекуди вже оздоблені орнаментом стіни. Ніби накладали тиньк в такий незвичний спосіб. Мені якось відразу поступилися місцем на одному з риштувань, і я теж мусів взятися до роботи. Брав глину, дуже пухку й легку — не глину навіть, а якусь чудесну, ніби манна, землю — і кидав її на стіну. Земля відразу добре приставала, і коли якась ділянка виявлялася заповненою, треба було розгладжувати її руками. Було навдивовиж приємно торкатися цієї сухої, теплої, податливої маси. Було незрозуміло, як вона не обсипається. Під руками поверхня вирівнювалася, залишаючи на собі відбитки пальців, долонь. Я помітив, що інші закладають у цю глину пір'їни, жмутики трави, соломинки. Стіни немов обростали тілом — живим, чутливим, ніжним. Раптом мені зробилося дуже добре від думки, що ми будуємо таку гарну церкву, і що робота йде швидко і злагоджено, і що до темряви ще досить часу, і що я нарешті дістався сюди, де й мав би бути від початку.
Сеанс нульовий
Що ж, доведеться констатувати, повторюючись, що він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома. Його уява, як і все у ньому, була надто тривіальна… і тому подібне. Вчергове сподіваючись на якийсь там кінець, на остаточність, на ендшпіль, він учергове помилився.
Він так і не збагнув, що слова «кінець» і «початок» — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми.
Він взагалі мав проблеми з мовою: ніяк не міг звільнитися від спокуси називання. Він і зараз, після всіх халеп міг безперешкодно думати про ліс, скажімо, як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», і наважився б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова не перестали бути назвами речей, і самі не перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова не виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. А, отже, й розділові знаки — теж.
Він не знав, що до темряви не так уже й багато часу. Не здогадувався про справжнє призначення дивного будівництва і цілком безпідставно вирішив, що опинився у потрібному місці у потрібний час.
Не знав він також і про те, що в церкві йому заночувати не дозволять, і взагалі, помітивши його непрошену присутність, просто вкажуть на двері, бо саме так належиться поводитись із зайдами й чужинцями. А ким він був у цьому світі, по суті, як не зайдою й чужинцем. Зашмарканий шукач ініціацій. Мисливець за
