Княгиня Ольга - Раїса Петрівна Іванченко
— Бог для всіх однаково справедливий, сину. Він не винен, що його одягають в золото. Правда його для всіх однакова. І захист його для всіх скривджених...
— І чого ти віриш в цього ромейського Бога?.. Коли ми вже і сухарі докінчуємо гризти...
— Святославе!.. Сину… Шлунок не може кермувати розумом людини. Тим паче розумом володаря. Можна жити без хліба, сину, але не можна без віри!
Святослав аж поблід.
— Ходімо! — кинув до Свенельдича.— Я так і знав. Повернемось до Києва самі.
Ольга довго дивилась на двері, які грюкнули вслід за юнаками. Кипить молодецька кров! Б'є в голову — і це погано для керманича держави. Бо тоді він чує лише своє серце і кипить за свою власну честь. Ні, вона відчуває, що не може повернутись ні з чим: за своєю спиною чує велику країну, яка, затамувавши дух, дивиться на її двобій за честь і гідність народу. І княгиня Ольга буде до останку битися за них, навіть після своєї смерти — іменем своїм, прагненнями своїми. Вона піднесе ввись це подніпровське крило слов'ян, з'єднає його з крилом подунайських слов'ян — і весь слов'янський світ здибиться й злетить у високість духу. Тоді загребущий Царгород не зможе зламати незалежність слов'янських держав — вони разом стануть супроти віроломної ромейщини... Оце і буде її помста гордим імператорам Ромеї за довгі приниження болгарської землі, за зневагу Країни Руси... А їй дістанеться найбільша в світі винагорода — пам'ять у поколіннях і справедливий суд від Бога... Але як тяжко, коли тебе не розуміють довколишні люди і навіть найближчі — рідні... Хто знає, скільки потрібно їй мати в серці мужности, наполегливости, щоб досягти цього. І щоб їх — отих простодушних, лукавих, жадібних, заздрісних, бідних розмислом і віроломних — підняти вище, на ще один щабель пізнання себе і свого місця в світах... Тоді держава і народ її здобудуть безсмертя серед інших держав і народів. І вона вознесеться також разом із своєю державою. Через те княгиня руська затято чекатиме. Володарі повинні вміти терпіти й вичікувати. А це доля жінок. Вони, жінки, ціле життя терплять від своєї слабкости, ціле життя чогось чекають — то кохання, то доки виростуть діти, то визнання своєї тяжкої праці — в дітях, в домі, в державі — і зносять терпляче від усіх образу. Часто й зневагу за те, що вони, жінки, не мають такої сили в ліктях, як чоловіки, особливо, коли ті рвуться до влади... Звичайно ж, ніхто з чоловічого племені і не подумає визнати, що та жіноча слабкість винагороджується більшою силою прозріння, глибшим розмислом, умінням знайти вихід, щоб не впасти, вистояти — і перемогти! Не визнають чоловіки нізащо і того, що жінки, народжуючи й виколисуючи своїх дітей, народжують, виколисують народ, дають йому слово, пісню і совість. І це від Неба! Бо жінка пов'язана з ним муками народження людини, здатністю віддавати своє життя своїм дітям.
Ольга тепер чула себе матір'ю всієї Країни Руси і, як мати, в ці тяжкі хвилини передумів прощала, ніби малим дітям, і злі слова, і нечестиві забаганки усім. І для всіх жадала здобути перемогу і велич. Тихо раділа, що цих її коромольних думок ніхто не міг підслухати. О, коли б про них дізналися, який м'ятеж душ здійнявся б супроти неї! Яка заздрість і ненависть звились би в тугий гадючий вінок навколо неї, щоб задушити, знищити навіть думку про вищість жінки-правительки! Про її перевагу в умінні управляти державою!..
Ольга чекала... Перечитувала в'юнкі сторінки пергамену, де був списаний Ігорів ряд-угода літа 944-го від народження Христа. Усе тут передбачено: мир і любов з гречинами, торгівля з ними, видача послам на утримання «хлібного» і «місячини» для купців. Навіть визначено було, в які ворота мають вводити русичів у царський град і під охороною і які грамоти з якими печатками — золотими чи срібними — мусять вони мати від великого київського князя. Одного немає: що русини-країнці колись торгували без мита. І немає, щоб давати Країні Руси данину. І немає того, як зустрічати кесареві володаря Країни Руси... Може, це і збиває з пантелику братію писців і різних урядових чинів? Може, вони виробляють для такого випадку свій статут? Бо вже скоро й осінь. А на зиму тут не залишають ні гостей, ні послів: надто багато міліарісіївтреба було б вигребти із кесаревої скарбниці, щоб прогодувати силу-силенну приїжджого люду...
— Княгине-матінко, прибув гонець від царя! — схвильовано повідомила покоївка, що зайшла з сінець. Ось воно! Дочекались...
— Хай заходить,— підвелась з-за столу.— Клич княжича.
Проте покоївка не зрушила з місця.
— Ти хочеш іще сказати щось?
— Так... Княжич уночі відчалив на своїй лодії... І не повернувся. Ніби подався на Київ.
Княгиня заніміла. Не дочекався Святослав сеї хвилини. Утік! І ніби витяг з неї душу...
— Гонець... хай зайде...— голос був у неї безбарвний і кволий. Чому ж раніше їй не сказали про цю втечу? Покоївка нижче схилила голову, наче вгадала її думку.
— Не хотіли тебе тривожити. Гадали, що скоро й сама так зробиш — повернешся на Київ.
Їй не вірили! А чого вартий володар, котрому вже не вірять? І ось на порозі келії гонець від царя. Від самого сонцесяйного, Порфироносного, Багрянородного Костянтина Сьомого, що нині сидить міцно на царгородському престолі. Він чекає на неї, і на всіх її родичів, і купчин, і значних людей — чекає у тронному залі. У середу — дев'ятого дня вереса місяця... Це був 957 рік по народженню Христа…
— Імператор Костянтин і його супруга Єлена збирають увесь двір до найліпшої зали палацу Магнавра. Чекають на київську княгиню, володарку Країни Руси — Ольгу. Зі своїми людьми та з княжичем і його людьми! Маєте пройти через Південні ворота. Урядовці і воїни кесаря охоронятимуть вас усіх!..— гонець ще й далі говорив, говорив про подробиці їхнього шляху, а вона вже того не сприймала... Усвідомила, що гонець уже зник, коли за ним хряснули двері. На порозі незрушно стояла покоївка. Чи то було видіння, чи явність... у
— Смілянко, це ти?
— Я, княгине. Дочекались!.. Яка висока нам честь!..
— Скажи Ставру, хай візьме лодії і ліпших гребців і дожене Святослава. Скільки днів лишилося
