Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Удень про такі речі не скажеш.

— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.

Гребер підвів голову.

— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.

— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.

— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?

— Так. Учора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.

Гребер замовк. Голова Елізабет лежала на його руці. Її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.

— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона. — А чи ти певен, що любиш мене?

— Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба багато часу прожити разом.

— Можливо. То чому ж ти хочеш зі мною одружитись?

— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.

Елізабет хвилю помовчала.

— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, в тебе могло б статися і з іншою? — запитала вона перегодом.

Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, що його ткав за вікнами дощ..

— Можливо, таке саме сталося б у мене і з іншою, — мовив він. — Хто де знає? Але тепер, після того яісце сталося між нами, я просто не можу собі уявити, що замість тебе могла б бути інша.

Лежачи в нього на руці, Елізабет ледь повернула голову.

— Ти дечого навчився. Тепер ти говориш не так, як сьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле життя чекатиму, доки настане ніч?

— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.

— Але ж нехтувати нею теж не варто?

— Ким?

— Та допомогою ж.

Гребер на мить затамував подих.

— Отже, ти згодна? — запитав потім.

— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?

— Ні.

Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.

17

— Бери все, що душа, бажає, Ернсте, — кинув Біндинг через двері. — Вважай, що ти вдома.

— Добре, Альфонсе.

Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла й жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.

Ванна кімната Біндинга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки — просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезінфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.

Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша й довіра до власного тіла.

Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.

Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино й делікатеси, вечори з Елізабет.

Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.

Гребер уже стояв одягнений, а його все ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса та зброї. Він зазирнув у дзеркало й знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.

— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, — заявив Альфонс. — Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?

— Авжеж, — відповів Гребер приголомшено. — Як ти про це здогадався?

Альфонс засміявся.

— У тебе такий вигляд. Інший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав і забув де. Ти справді хочеш одружитися?

— Так.

— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?

— Ні.

Біндинг здивовано втупився в нього.

— Уже багато років я не маю часу зважувати що-небудь як слід, — відповів Гребер.

Альфонс вишкірився» Потім підвів голову й принюхався.

— Що? — Він принюхався знову. — Невже це ти, Ернсте? Прокляття, це, мабуть, сіль для купання! Ти нею користувався? Пахнеш, як ціла клумба фіалок!

Гребер понюхав свою руку.

— Я нічого не чую.

— Ти ні, а я чую. Хай трохи вивітриться. Це дуже підступна річ. Хтось привіз її мені з Парижа. Спершу майже не пахнеш, а згодом перетворюєшся на букет квітів. Треба заглушити запах добрячим коньяком.

Біндинг дістав пляшку й дві чарки.

— За твоє здоров’я, Ернсте! Отже, ти одружуєшся! Щиро вітаю! Я ж, звичайно, був і лишаюся холостяком. А я не знаю випадково твою майбутню дружину?

— Ні. — Гребер випив коньяк. Він був лихий на себе, що сказав Альфонсові про одруження. Але той не дав йому опам’ятатись.

— Ще по одній, Ернсте? Одружуються не щодня!

— Гаразд.

Біндинг поставив чарку. Він був трохи розчулений.

— Якщо потребуватимеш допомоги, ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на Альфонса.

— Якої допомоги? Адже все це дуже просто.

— Для тебе просто. Ти солдат, багато паперів тобі не потрібно.

— Вони нам обом не потрібні. Адже це шлюб із фронтовиком.

— Твоїй дружині, гадаю, потрібні будуть звичайні документи. Та сам побачиш. Якщо справа рухатиметься повільно, ми завжди зможемо допомогти. Адже в нас є добрі друзі в гестапо.

— У гестапо? А яке відношення має гестапо до шлюбу з фронтовиком? Адже це його зовсім не стосується.

Альфонс зверхньо усміхнувся.

— Ернсте, немає таких справ, які б не стосувалися гестапо. Ти солдат і нічого не знаєш. Але хай це тебе не тривожить. Ти ж береш не єврейку й не комуністку. Але відомості про вас, очевидно, все одно будуть збирати. Рутина, звичайно.

Гребер нічого не відповів. Він раптом дуже злякався. Коли почнуть перевіряти, то, певна