Новини - Андрій Любомирович Войницький

Тоді її тато, республіканець, каже дівчиськові: «Люба, тобі навіть не треба чекати, поки ти станеш президентом. Підстрижи газон у дворі і помий мою машину. За це я дам тобі двадцять доларів. Ти їх візьмеш і віднесеш безхатченку на вокзалі, щоб у нього було що поїсти і де переночувати». Дочка міцно замислилась, а потім каже: «Тату, а чому він сам не підстриже газон і не помиє тобі машину?». А тато у відповідь: «Ласкаво запрошуємо до партії республіканців, моя люба!»

— Це правда? — спитала все ще нажахана Соня з якоюсь ірраціональною надією.

— Звичайно,— впевнено підтвердив Саша.— В фейсбуці написано.

Ілля рвучко піднявся.

— Мені треба йти,— оголосив він.

За ним встав і Саша.

— Поклич мене, коли почнете організовано різати людей,— попросив він.— Ніколи в житті не бачив масової різні.

Ілля, ні з ким не прощаючись, вийшов з кухні.

Подібно до керолівської Аліси, я провалювався в кролячу нору. Коли ти під дією алкоголю і наркотиків щонайменше третю добу і не збавляєш обертів, майже не спиш, а навпаки — кидаєш у топку нові й нові дрова, це стає майже звичним станом. Ти годинами поспіль куриш гашиш і гідропоніку, нюхаєш амфетамін, жереш спіди, хлебчеш віскі та коньяк, і тоді залишається лише одне питання: «Коли ж ти вже звалишся?» І постає єдине завдання: протриматися якомога довше, продемонструвати собі та іншим найлютіше завзяття. Дивіться, пацантре, як довго я здатен убиватися, які глибокі затяжки я роблю, які безжальні дороги втягую тріпотливими ніздрями — і не падаю, і тримаюсь свіженьким огірочком, і тусую далі! У такі моменти тверезий стан вдається чимось далеким і туманним, як секс, що наснився позаминулого четверга.

Очі в тебе червоні, зіниці як п’ятикопійчані монети, ти берешся плямами, ти вже навіть не полотнієш, а зеленішаєш. Тебе накриває і накриває, ти мекаєш, перетворюєшся на безсловесну тварюку! Цього заряду вистачило б трьом на тиждень, але ти знищив його сам за дві години. І готовий вбиватися далі! Завжди готовий! Вічний піонер амфетамінового загону, перманентний панфіловець психоделічної оборони від панцерних бригад тверезої реальності. Скорше, вище, сильніше! У тебе власний олімпійський вид спорту, ти — чемпіон бульбулятора.

В одну з тих прогалин, що їх не назвеш ні сном, ні явою, ні взагалі чимось певним, я розплющив очі і побачив бузкового зайця, що вихилявся в ритуальному ацтекському танці, а його вуха зловтішно тріпотіли, мов пір’я вождя. А з сусідньої кімнати линули характерні стогони Соні Купер.

От тобі й Аліса Селезньова, подумав я, і знову поринув у своє провалля.

2

Бронзова примруженість маршала Жукова відгонить тягучим презирством. Чотири зірки на кітелі, п’ята на кокарді: космічна симфонія червоного жахіття. Вічний знак оклику. Здиблена хвилею плащ-накидка, наче якийсь натяк на дев’ятий вал. Прямокутний лоб. Могуче підборіддя героя-полководця.

Герой ввійде у твій дім і всадить тобі кулю в скроню — через це ти зрозумієш, що ти ворог.

Під цим незмигним поглядом відчуваєш себе нічим. «Я підкорив Берлін,— шепоче маршал кам’яними вустами.— Поставив на коліна гордовитих тевтонів. Тому на мою честь назвали станцію метрополітену, звідки зараз виходиш ти, уїбошена тварюко, яка не має жодної краплини поваги до титанів величної епохи».

«А ти що зробив?» — нарешті питає він, і я розумію, що за своє коротке дурне життя не зробив ані грама путнього. Мені нічого відповісти сталінському ідолу. Дві лазерні цятки червоними мухами соваються по моїх задертих догори лопатках. Працює потойбічний невидимий снайпер.

Здрастуй, паранойя! Здорова була, люба! Привіт тобі!

Небо все сипле, осипає, ховає під тальком увесь наш сором, наш сморід, наші гріхи. І під підошвами, звичайно ж, рипить, наче давиш щось живе, але таке, що не вміє прохати пощади. Метрів за двісті мене зустріне другий маршал, захований у капищі, до нього веде потайна доріжка, освітлена синіми чекістськими світочами. Прокрадись навшпиньки, впади на коліна перед поганським ідолом знищення, благай його!

Хочеться благати прощення за все. За те, що дні мої, як ті чорнила — неїстівні, за те, що я такий уєбан, за те, що клявся кинути, але не кинув, за те, що відключаю на ніч телефон, за повні рішучості очі Марини, за просране життя (а мені ж навіть нема тридцяти!). Але я проходжу повз, втягую шию у комір, не дивлюся на перехожих — безсовісне м’ясо...

А ще через три тролейбусні зупинки (я знаю це достеменно) мене окине оком зі стіни висотки третій маршал — кавалерист. Він найлютіший, найжорстокіший, найвищий, він з’явився на своєму коні прямісінько з пекла. Ось хто рубане мене зі свистом кривою шаблюкою... Вжих — і все!

Вікна в нашій квартирі темні. Я намагаюся повертати ключ безшумно, є ще слабка надія, що Марина спить, але ні — вона курить у темряві кухні. Краще б вона зустрічала мене при світлі, або ще краще, щоб її не було вдома. Але вона є, курить у темряві. Я навіть не став вітатися. Після психоделічних одкровень з маршалами банальне «привіт» мало б прозвучати дивно. Впевнений, що світло її вибісить, я клацнув вимикачем і миттєво спіймав блиск її очей і ще якийсь інший, додатковий блиск.