Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

У цю мить зашморг на його шиї знову стиснеться, і ніякими зусиллями він не зможе його з себе скинути. А коли повернуся я і приставлю до його ліктя гострий ніж, він уперше подумає, що, мабуть, ця дорога добігла кінця.

Зауваживши за моєю спиною блідий змучений світанок, він уперше за весь цей час здивується, що досі живий.

Але я нічого цього не знатиму…

— Куди ми йдемо?

— На Піски[133]…

— Що таке піски?

— Побачиш…

— Для чого ми туди йдемо?

— На роботу. Ти ж хотів.

— Яку роботу?

— Яка різниця? Ти ж іще вчора був згоден на все.

Рогатка — залізна палиця поперек дороги із двома залізними хвіртками по боках для пішоходів — разом з поважними митниками залишилася далеко позаду. Уздовж вулиці Личаківської після солом’яних дахів почали з’являтися дахи з фаціятками[134], живоплоти замінили паркани зі штахетами, а отже, скоро наш пункт призначення. Горішній Личаків більше нагадував село, ніж передмістя, але спробуйте про це заїкнутися його мешканцям…

Лиш би Фонсьо зі свого пристанку не спустився на грішну землю раніше за нас, думав я дорогою… Бо робив він це тільки в разі крайньої потреби, та ще коли треба було зустрітися з нашим покровителем із вищих сфер. Я не маю на увазі святих. Та й святі, мабуть, не дуже хочуть бути нашими покровителями.

— Я згоден. А ти теж там працюватимеш?

— Ні. Батяри не працюють.

— Чому?

Я зітхнув.

— Ну, як тобі пояснити… Совість їм не дозволяє. Хто ж тоді робитиме їхню роботу, якщо вони будуть чесно працювати?

— А без їхньої роботи ніяк?

— Ніяк. Хіба може бути це місто — та й без батярів?

Праворуч пропливла улюблена усіма личаків’янами каплиця Божої Матері, прикрашена квітами й ажурною аркою.

— Мар’яне, не розумію, чого ти боїшся, що я не впораюся з цією роботою чи що робота не впорається зі мною?

— Батяри нічого не бояться.

Він хитро примружився.

— Та невже?

Я зупинився. І знову моє серце лише на пару ударів прискорило свій біг…

— Ну, майже… Он там… вулиця Круп’ярська. Трохи далі за тими деревами є невелика садиба. Порожня. Кажуть, давно продана, кому продана — не знаю… Там був колись мій дім…

Не знаю, що мене смикнуло за язик, але я вперше захотів, щоб він мене детально розпитав про все.

А він уперше нічого не спитав. Тільки мовчки стояв край дороги і дивився в той бік. Наче намагався розгадати мій ребус самотужки…

Я порушив мовчанку першим.

— Нам униз…

Навпроти через дорогу стояла церква Святих Петра і Павла, церква, де мої батьки брали шлюб і хрестили мене, від неї вулиця Святого Петра[135], уся в калюжах і вибоїнах, спускалася круто вниз повз Личаківський цвинтар до потоку Пасіка. Бруківкою цю вулицю, мабуть, не скоро замостять…

— Куди вниз?

— Петрусь пригадав зранку, що є одна вакансія… Тут, неподалік, але не знаю, чи вона тобі підійде…

Вислухавши мене, Янек розсміявся.

— Як казав мій тато, краще мати справу з усіма мертвими, аніж із деким із живих…

І то правда.

Цвинтар зустрів нас сутінками і прохолодою. Навіть у найспекотніший день тут завжди був присмерк і тягнуло від землі вогкістю й цвіллю. Місце грабаря було прибутковим, давало непогані дивіденди і навертало до думок про вічність, що для осіб, які це місце займали, було неабияким поступом. Але місяць тому директор Личаківського цвинтаря отримав один клопіт і не знав, як із ним боротися.

З’явилася й обросла багатьма подробицями байка, що в одному з дальніх склепів поселився привид, і не просто привид, як у винарні на Руській, а Привид, і всі, навіть дуже слабо віруючі, хрестилися в цьому місці завзято й пристрасно. Наче для того щоб повірити в Бога, треба зустрітися з Його ворогом. Янек вірив і в Того, і в другого, але до Привида поставився скептично. Мовляв, казочки все це, у дитинстві проходили…

Я не вірив ні в Того, ні в другого, але знав, що диму без вогню не буває. Тому особливого натхнення на землі мертвих не відчував. Під ногами тріщало гілля, надгробки хапали за одяг, а склепи, здавалося, зітхали нам навздогін, наче ми перед ними чимось завинили.

Може, й так, я з мертвими не сперечаюся. Я обходжу їх десятою дорогою. Обходив, поки не ступив однією ногою в могилу. Для мене ж вириту…

Старший грабар довго м’яв у руці власну бороду, пояснюючи засади своєї професії, перекрикуючи при цьому гуркіт і розганяючи другою рукою пилюку, що йшли від каменедробарки. Туди молодші грабарі вкидали уламки давніх пам’ятників,