Green Card - Володимир Кошелюк
– Це хто?
– Зі мною. Бос дозволив.
– Підождіть.
Охоронець сховався в будці із дзеркальними вікнами. Хвилин за десять вийшов, простягнув ламіновану картку на шнурку. Карл зарулив на стоянку.
Старий непогано влаштувався – маленький кабінетик зі столиком, комірчинка. Я вибрав просторі штани з купою карманів й вільну сорочку. Добре, що знайшлась панама – сонце добряче припікало. Карл козиряв у репліці форми армійця 60-х.
– Ходімо швидше на стрільбище – бос чекає.
Стрільбище виявилося просторим полем понад дві тисячі ярдів завдовжки і десь п’ятсот завширшки. Нас зустрів опецькуватий дядько в сорочці навипуск й кепці, що сиділа на самісінькій верхівці круглої, ніби гарбуз, голови. Щоки звисали, як у бульдога, ріденьке волосся стирчало на потилиці, як голки їжака. Маленькі очиці глипали з-під набряклих вік.
– Привіт, босе. Це Ден. Я тобі розказував. Він снайпер, морпіх, тільки повернувся з деплойменту.
– Здоров! Я Кейв. То що покажеш мужикам? Я всіх повідомив, що сьогодні снайперський майстер-клас.
– А що вони хочуть?
– Щось таке, чого не знайдеш у Ютубі.
– Може, маскування?
– Що саме?
– Я замаскуюся, а вони хай шукають мене з відстані ста або п’ятдесяти ярдів.
– Годиться.
– Скільки лишилось до початку?
– Чотири години.
– Досить. Але мені дещо знадобиться.
Я лежу посеред густющої трави, поряд мирно сюрчить цвіркун. Мурашки бігають по нозі, але то таке. Для маскування площа чудова. Впорався хвилин за сорок. Це разом з перевдяганням.
На рубежі збираються пузаті дядьки й ще зовсім молоді хлопці. Є навіть декілька жінок. У мене «Remington 700»[90] й декілька мішеней попереду. Кейв піднімає руку: почалося. Народ заворушився, пожвавішав. Кинулись розбирати біноклі. До них десь сто ярдів. Я прихиляю голову.
Юрба розійшлася, миготить бліками, наче юрба папараці. Я входжу у звичний стан, коли час тече, ніби мед, а думок немає. Зараз тіло – один з горбочків поля, підставка для трави.
За дрібною сіткою маски почуваюсь якимсь пасічником. Ніби в дитинстві з дідом – дивимось вулики, зрізаємо трутні. Ось дід помітив матку, показує мені. Довга бджола бігає серед підлеглих, діловито перевіряє соти. Гіркий дим лоскоче ніздрі, сердиті трудівниці обліплюють сітку. Десь співає цвіркун. Як тут. Тільки замість диму солодкуватий дух різнотрав’я.
Народ притих. Кейв пообіцяв першому, хто знайде мене, пачку набоїв – тому всі дивляться обома. Ми домовились так: якщо за п’ятнадцять хвилин не знайдуть – стріляю. Потім ще п’ять хвилин – встаю, проводжу тренінг.
Гурт заворушився. Дехто тер очі, інші настирно тупились, обмацуючи метр за метром. Час. Постріл ляснув, як батіг. Я стріляв без глушника. Даю двадцятку – більш ніж половина «слідопитів» підскочили, мало не до стелі широкого навісу.
Після пострілу лишаюсь лежати. Потім, міліметр за міліметром, повертаю голову. Еге, трохи розворушив цей рій. Стрільці гуділи, щось викрикували, сміялись.
Я міг положити половину, поки надумають тікати, а іншу – на шляху до вузенького виходу зі стрільбища.
Пора розкриватись, якісь думки непевні лізуть у голову. Вони не відразу помітили мене навіть стоячого. Цивільні, що з них узяти. Потім хтось вигукнув – і ось уже верещить увесь загін. Карл либиться на весь рот, а Кейв, червоний, як буряк, аплодує разом з усіма. Якось не по собі від такої зустрічі.
Мене обступили, дивились, наче на чудо. Я тільки смикався туди-сюди й тиснув руки. Потім Кейв зажадав тиші й представив «снайпера морської піхоти, члена елітного розвідувального загону, що, перебуваючи проїздом, погодився на єдиний тренінг».
Сонце припікало. Масккостюм я скинув, але лишився в масці. Бачити моє лице їм ні до чого, та й так таємничіше. Люди оточили мене півколом, заглядали в рот. Чутно сюрчання цвіркунів й надсадний шум шосе. На спині виступив піт. Із чого почати?
– Знаєте, чому снайперів не люблять «зелені» і «Гринпіс»?
– Ні!
– Бо вони нищать траву, щоб сховатися.
Юрба вибухнула реготом.
Карл роздав бахматі брезентові куртки і штани. Кейв вправно підготувався. Є також купа різнокольорових обрізків, нитки, дрібненька маскувальна сітка.
Спочатку я трошки розповів, що та як, потім розділив усіх на чотири групи – влаштуємо змагання. Кожен вибрав костюм – і понеслось. Я ходив між людьми, помагав, жартував, поправляв. Десь за годину всі спорудили щось схоже на масккостюми.
Тепер найвеселіше. Кожна команда десять хвилин маскується, інші цього не бачать. Потім одна команда має знайти іншу. Ніколи не думав, що все пройде так гарно. Статечні дядечки раптом перетворилися на імпульсивних підлітків й затятих шукачів. Не зогляділись, як минуло дві години. Всі спітнілі й вдоволені.
Коли вже на витягнуту руку не можна було розрізнити облич, люди зібрались додому. Підходили, дякували, тиснули руку. Останнім підійшов Кейв.
– Мужики, зайдіть в офіс.
Мій костюм просякнув потом. Насилу здер. Лице під маскою спарилось. Карл гримотів біля шафки. От якби ще душ…
– Дене, давай швидше, а то вночі пертися. В мене живіт підвело і ніг не чую.
– Зараз, дай заправлюсь.
Кейв розвалився в широчезному кріслі, що разом зі столом займало півкабінету. Синім світлом бликав невеликий лептоп.
– Сьогодні в нас не день, а свято. Майже місячна виручка. Дене, тримай свою долю.
– Та я за компанію. Це зайве.
– Бери, бери. Всяка праця має оплачуватись.
– А мені, босе?
– В кінці місяця, як завжди.
– Ні хріна собі, я знайшов тобі такого золотого інструктора – і в кінці місяця?
– Жартую. Не пихти. Ось премія.
– То ми пішли, а то ще їхати.
– Тобі ще багато служити? Контракт коли закінчується?
– За два роки.
– І що думаєш? Далі підписать?
– Не знаю, якось не думав.
– Як думатимеш, знай – одне місце роботи в тебе є.
– Дякую, матиму на увазі.
– Нам толкові хлопці потрібні. Скажи, Карле.
– Ну. А то понабирали патлатих виживальників… І такі розумні, бляха, аж гидко.
– Добре. Розбігаємось, а то жінка голову одгризе. Карл газував, як дідько, й ми швиденько дістались будинку. Так міцно я вже давно не спав.
Новий Орлеан… Ті ж вуличні музики, дансери, обдерті старці, миготіння неонових літер. Усе давно знайоме. Я проходжувався набережною Міссісіпі, й від того духу ставало зле.
Куди не поткнусь – усюди бували з Ніком. Там обідали, в тій кав’ярні я вперше спробував «ручну гранату»[91]. Заходив, бачив, куштував…
Карл зранку майнув на роботу. Я поснідав в якійсь забігайлівці й до обіду блудив містом. Після кладовища
