Дім на березі озера - Мері Лоусон

– Коли будуть результати?

– Хтозна, – відповів Метт. А тоді, після паузи, сказав, – знаєш, ти все ще можеш поїхати.

– Куди поїхати?

– До педагогічного колежу. Закладаюся, там усе ще згодні тебе взяти.

Повисла тиша. Її лиховісність я відчувала навіть із-за дверей.

Метт відповів:

– Я тільки кажу, що коли ти передумав, то, певно, ще не пізно. Закладаюся, тебе все ще візьмуть. Я міг би залишитися з дівчатами.

Цього разу тиша була довша. А тоді Люк відповів:

– Слухай мене уважно, добре? Я залишаюся з дівчатами. І не хочу більше про це чути, ніколи. Навіть якщо ми обидва доживемо до ста років, не хочу, щоб ти ще коли-небудь згадував про це.

Я чекала, від опаски напружена всім тілом. Але Метт не відповідав, і за хвилину Люк сказав, спокійніше:

– Що в тебе з головою? Я думав, що ти ніби як розумний. Навіть якби я й захотів, у нас на це не стане грошей. Саме тому тобі потрібна стипендія, пам’ятаєш?

Пригадую своє полегшення; сварки не буде. Це все, що мене хвилювало. Зміст їхньої розмови мене зовсім не тривожив, бо якось, дивовижно, попри суперечку довжиною в рік про те, має Метт їхати чи ні, мені жодного разу не спадало на гадку, що він справді збирався кудись поїхати. Не знаю, як я могла цього не усвідомлювати, але якось так вийшло. Мені й на гадку не спадало.

Навряд чи хтось сумнівався, що Метт здобуде стипендію, але не думаю, що навіть його вчителі сподівалися, що він так добре складе іспити. Він усім утер носа. Він здобув усе, що міг.

Пам’ятаю вечір після того, як стали відомі результати. Вечеря була сум’ятлива, бо люди все забігали його привітати, всі широко всміхалися від гордості через те, що мешканець Кроу-Лейку досяг такого приголомшливого успіху.

Міс Керрінгтон прибігла найперша. Певно, її повідомили зі старшої школи, щойно отримали підтвердження результатів, тому вона дізналася майже одночасно з Меттом. Я не бачила її кілька тижнів, тож трохи соромилася й торопіла. Пам’ятаю, як вона сміялася – як вони троє сміялися – й Метт мав вигляд засоромлений і радісний, а Люк його вдарив у плече, досить сильно. Пам’ятаю, як дивилася на них і не мала певності, чого здійнялася колотнеча, але, на мою думку, це означало, що Метт – найрозумніша людина у світі, а це я й так завжди знала і раділа, що й усі інші теж нарешті це збагнули. І при цьому, хоч це й неймовірно, але не мала ніяковісінького уявлення, які будуть наслідки.

Пам’ятаю, як Метт телефонував тітці Енні. Вона знала, що скоро мають бути відомі результати й наказала їй зателефонувати. Не знаю, що вона говорила, але пам’ятаю, як Метт, зніяковілий, широко всміхався, тримаючи слухавку.

Пам’ятаю, як заходила Мері Пай. Побачивши, як вона спускається доріжкою, Метт скочив і побіг їй назустріч. Я дивилася, як вона всміхнулася йому типовою своєю знервованою усмішкою і щось сказала, через що Метт усміхнувся їй у відповідь. Пам’ятаю інших зичливців, серед них і отця Мітчела, всі вони хотіли енергійно потиснути Меттові руку. Останнім прибув лікар Крістоферсон, що від когось почув новини й приїхав до нас аж із міста.

І досі чітко пам’ятаю, як він стояв на кухні з Бо й буквально пританцьовував від радості, й сказав:

– Приголомшливе досягнення, Метте. Приголомшливе.

А тоді:

– Коли ти їдеш? На початку вересня?

І моє сум’яття. Пригадую своє сум’яття.

* * *

Я запитала:

– Надовго?

Він завагався. А тоді м’яко відповів:

– На кілька років.

– Хіба тобі тут уже не подобається?

– Мені дуже тут подобається, Кейт. Тут мій дім. І я сюди приїжджатиму ще багато-багато разів. Але маю поїхати.

– А ти повертатимешся на вихідні?

Його обличчя напружилося, але я не відчувала до нього співчуття.

– Не щоразу. Їздити аж сюди, на північ, і назад коштує багато грошей.

Довга мовчанка, доки я боролася з клубком у горлі.

– Це дуже далеко?

– Десь чотириста миль.

Неуявна відстань.

Метт простягнув руку й торкнувся моєї кіски.

– Ходімо, я хочу тобі щось показати.

Моїми щоками котилися сльози, але він про них нічого не говорив. Він повів мене у спальню й посадив навпроти портрету прабабці.

– Ти знаєш, хто це?

Я кивнула. Звісно, я знала.

– Це батькова бабуся. Мати його батька. Вона все життя прожила на фермі. Ніколи не ходила до школи. Вона так хотіла вчитися. Хотіла все знати, все розуміти, так хотіла, Кейт. Вона вважала світ таким захопливим і хотіла знати про нього все. Вона була по-справжньому розумна, але так важко вчитися, коли заледве маєш час на навчання й нема кому тебе вчити. Отож вона затялася, що коли в неї будуть діти, то вони матимуть змогу навчатися. Так і сталося. Вони всі закінчили середню школу. Але потому їм довелося все кидати і йти працювати, щоб заробляти на життя, бо жили вони дуже бідно. Її наймолодший син, наш дід, найрозумніший з усіх, виріс і мав шістьох дітей. Він теж був фермер, і теж був бідний, але і його діти теж усі закінчили середню школу, а старші хлопці працювали за найменшого, щоб той міг здобути вищу освіту. То був тато.

Метт сів на краєчок ліжка наших батьків. Хвилину чи дві він просто на мене дивився і, можливо, бо я дивилася на прабабцю, я помітила, що його очі так подібні до її. Очі й рот.

Він сказав:

– Я маю шанс піти навіть далі, Кейт. Я маю шанс дізнатися те, про що прабабуся не могла й мріяти. Я маю поїхати. Розумієш?

Справа в тому – й це показує, як добре він мене навчав усі ці роки – що я справді розуміла. Я розуміла, що він має поїхати.

Метт мовив:

– Слухай, я маю дещо тобі сказати, гаразд? Я маю план. Я про нього нікому не розповідав, і ти нікому не розповідай. Це буде наша таємниця. Гаразд? Обіцяєш?

Я кивнула.

– Коли я закінчу університет, якщо матиму справді добрі оцінки, то зможу дістати роботу й заробити багато грошей. І тоді я заплачу й за твоє навчання в університеті. А коли ти його закінчиш, то ми вдвох заплатимо за Люка й Бо. Такий наш план. Як він тобі?

Як він був мені? Я думала, що, певно, помру від розлуки з ним, але якщо ж ні, то