Її сукня - Алла Рогашко

Клята чортівня! Однак здається, дещо таки збагнув: хто б чи що б це не було, але воно знайшло його вразливе місце і глузує тепер з нього, от що! Всіх тих, хто мав стосунок до бісової статуетки і постраждав через неї, — антиквар стверджував! — усіх воно «било» по їхніх слабких місцях, по страхах, розпачах чи ж захопленнях. Ну, нічого. Він ще поквитається за це! Обов’язково поквитається, чорт забирай!!!

Денис почовгав далі, вдивляючись у темряву. Раптом, наче прозрівши, спинився. Так!!! Він знає, що має зробити! Знає!!! Здається, мізки його таки прочистились трохи, щоправда, дещо підмочивши при цьому штани, але це деталі. Зараз на це плювати.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів і пришвидшивши ходу, рушив у напрямку Нілиної вулиці. На щастя, це не так далеко звідси, може, вдасться швидко дійти і не простягтися ще раз по асфальту.

Спершу завбачливо подзвонив у двері. Добре, що Ніла йому не відчинила. Так навіть краще. Денис нервово пошкріб брудною рукою зчервонілого лоба. Озирнувшись, дістав з кишені ключ, всадив у шпарину й двічі прокрутив. Відтак відчинив двері й увійшов у квартиру.

Вона стояла на столику, біля монітора.

— Що, паскудо, стоїш собі тут?! Не чекала мене? А я прийшов!

Гарячковито схопив статуетку, стиснув її щосили. Біль від отриманої вранці рани на долоні пронизав тіло аж до самого мозку, проте й на це начхати. Головне — тепер матиме спасіння. Здається, матиме… Лишилось ще зовсім трохи…

Йдучи коридором, мимоволі глипнув у дзеркало. Аж відсахнувся. ХТО це?!! Злиплі пасма волосся, обдерте, в крові, брудне лице, моторошний позирк витрішкуватих, божевільних очей (де він бачив ці очі? чи не на знімку Сальвадора Далі, бува?), мокрий, теж брудний плащ… Це був не він, не Денис. Це вже був хтось інший.

— Що з тобою сталось, чоловіче?.. — дивлячись у дзеркало, спитав у відображення, на мить виринувши з того бéзуму, в котрий якось непомітно для самого себе занурився.

Однак часу на відповідь не було. Часу взагалі не було! Він мусить іти!

Квапливо зачинив за собою двері й побіг сходами, стискаючи в руці холодну статуетку.

У погляді таксиста проскакував острах. Він міцно тримав кермо й час від часу з пересторогою позиркував у дзеркало на чоловіка, котрий, зіщулившись, сидів на задньому сидінні авто. Тицьнувши хрустку двохсотгривневу купюру у відкрите вікно салону, чолов’яга пробубонів щось невиразне про передмістя в бік Костополя.[17] Однак те, що решти не потрібно, розчув добре, що, власне, й спонукало підвезти цього безумця.

Гроші правлять світом! А що? За гроші — хоч на край світу, хоч би й потвору, створену доктором Франкенштейном, йому то що! А чолов’яга цей щось-таки має спільне з тією потворою. Що він там бубонить собі під носа? На п’яного не схожий, а от на божевільного… Точно, та він же з дурки, певне, втік!

Звичним рухом таксист вивернув кермо й авто, лишивши позаду спляче місто, виїхало на шосе.

— Куди саме вас підвезти? — обережно спитав, знову глянувши у дзеркало.

Чолов’яга ніяк не зреагував на запитання. Його похилена голова погойдувалась, реагуючи на кожну заглибину в асфальті.

— Агов, мужик! Куди тебе підвезти?! — гукнув таксист, уже без зайвих церемоній.

Знову мовчання.

Авто тим часом проїхало повз один присілок. Таксист натиснув на гальма й авто поволі з’їхало на узбіччя. Вийшов і сердито відчинив задні дверцята.

— Мужик, агов! Ти мене чуєш?! — штовхнув мляве тіло чоловіка. — Або ти кажеш, куди тебе везти, або виходиш тут!

Чоловік підняв голову і в тьмяному світлі салону таксист помітив, як зблиснули колючим холодом його скажені очі.

— Ти чуєш мене, мужик? Куди тебе далі везти? — вже тихше перепитав таксист, бо той недобрий блиск в очах його добряче налякав; хтозна, що у хворого на думці і що він там тримає під плащем…

— В Олександрію[18] мене вези, до лісу, — кинув механічним голосом.

— До лісу? На чорта тобі посеред ночі в ліс, мужик, ти шо?

— Не твоє собаче діло! Вези бігом! У