Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Ольга зволожує язиком губи, які неможливо пашать. Ошелешена силою його вибуху, мовчить у муці. Ніколи досі не доводилося їй так ультимативно вирішувати свою долю і… чиюсь. Оскільки знає з чужих любовних історій і з романів, завжди в таких випадках кавалери давали панні кілька днів на роздуми. Хоч, власне, над чим їй роздумувати? Він, напевно, це відчуває однаково, як і вона, але йому навмисне, може, з помсти (за віщо?), хочеться її упокорити, пригнути, змусити признатись в самозрозумілім для обох, щоб пізніше не могла викручуватись та заперечувати.
Хіба йому мало того доказу, що не прогнала його з свого подвір'я, не сховалася від нього, а німіє отут перед ним, здана на його жорстоку ласку?
— Не треба зі мною так, — жаліється йому на нього самого. — Я така рада, що ви є… що прийшли.
Чи не сказала забагато?
Бронко простягує руки, начеб збирається схопити її.
— Як ви сказали, Ольго? А може, мені причудилося? Люба моя, прошу вас, повторіть.
— Я боялася, що з вами, може, щось погане притрапилося. Я так боялася за вас, Бронку, ви навіть не знаєте.
Чого він тре так долонями лице? Що сталося, рідний?
— Ольго, чуєте, не може бути… ні, то не може бути, бо мене теж пригнав страх за вас.
Хіба якесь непорозуміння. Чого ж мав би він за неї боятися? Адже їй абсолютно нічого не загрожує. Тому перепитує ще раз:
— Страх за мене, Бронку, за мене?
— Брів сюди чужими городами, як ідіот, толочив чиїсь грядки, заблукав, нарешті, у вашому вишенникові, бо видалося, що вас у мене вкрали. Ви розумієте, який це жах? Я б оце приплентався до вашої хати, а замість вас вийшов би з сіней ваш чоловік і спитав би мене, чого мені треба? Що шукаю на чужому подвір'ї? Ви собі уявляєте, що тоді діялося б зі мною?
Від його розпашілого лиця, з вологої душної глибини саду, з зоряного навислого неба, з нагрітих за день стін, від грядок з матіолою пливе гаряча безумна сила і бухає на Ольгу з таким напором, що хвилинами їй стає млосно. Почуває, що доконче мусить доторкнутись Бронка і через точку доторку, наче через електричний провід, перетрансфузувати трохи цього горючого безум'я від себе до нього.
Перехилившись через поруччя ганку, вона занурює пальці в його чуприну.
Він не знає, — а якщо вона йому скаже, то чи повірить, що він, Бронко Завадка, перший мужчина, крім татка чи стрийка Нестора, якого вона погладила по голові.
— Дивний, — пестливо шепоче Ольга, маючи на увазі його, себе, цей вечір і взагалі те, що сталося вже поміж ними.
Раптово Олі захотілося заплакати. Скільки разів до неї викликав Бронко подібний ураган у крові і серці принагідних жінок, брав і дарував себе без взаємного зобов'язання, без повинності пам'ятати, от так собі, для хвилевого шалу, з надміру чоловічої енергії?
Бронко бере Олину руку, але не цілує, а прикладає до розпаленого чола, як прикладають м'яту при болю голови.
— Чого ж принишкла, моя маленька?
До речі, та голова дійсно потребувала б холодної м'яти.
Стоїть перед нею без слова, сам насолоджуючись бурею, що бушує в ньому. Лише похитується злегка то в один, то в другий бік, ніби крона дерева, якою термосять вихри.
Не може заспокоїтись від того, що біла панна так ніжно і велично дала згоду на себе.
Слухай, здуріти можна від щастя. Недосяжне, фата-морганне, немислиме стало дійсністю, хоч ще й не фактом. Мав Ольгу Річинську заброньовану виключно для себе. Сказитися можна, брате! А проте не мав права тепер, власне, тепер не мав права давати волю своїм почуттям. Спрагнений, з почорнілими, потрісканими губами, бачив склянку джерельної води перед собою, і не вільно йому було хоч би пригубитись до неї.
Ух, чому то для інших кохання — одна блаженна радість, а йому воно, прокляте, мусило перепалити все нутро.
Бере її руки (як вони жадібно віддаються йому самі) і по черзі цілує їх. «Прийде час, — думає з ненаситністю голодного, — що на тому білому тілі не залишиться сантиметра, якого не торкнулися б мої губи».
— Я вже піду, моя, але скоро прийду. Відтепер приходитиму, коли тільки зможу.
— Я знаю, — на все згоджується Ольга, — а я чекатиму кожного вечора…
Відпустив її руки, а потім ще взяв їх, щоб скласти пальці у пучок і ще раз прикластись губами до них, як до букетика квітів.
Бронко вже відійшов, коли Ольга вихилилася за поруччя. Зробив кілька кроків і став на розі будинку. Дала йому знак рукою, щоб обійшов хату і став на вулиці навпроти її вікна.
Ольга увійшла до хати. Олена сиділа в кухні за столом і пила чай.
Побачивши маму в тій самій позі, що й перше, Ольга усвідомила собі, що все ж таки за цей короткий час, що провела вона його поза внутрішніми стінами, світ перемінився докорінно.
Хотілося обняти маму або бодай поцілувати дорогу руку, але побоялася, що на шкірі її рук міг залишитися запах Бронкової голови й видати її.
Згадалася зрадлива травинка на п'ятці з часу дитинства.
— Як там надворі? — спитала Олена, старанно крутячи ложечкою в склянці, щоб цукор не залишився на дні. — На дощ не заноситься?
— Ні. Чудовий сьогодні вечір, мамо.
— То добре, — відразу заспокоюється Олена.
Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха.
Думає про Аркадія.
Якщо не буде зливних дощів, то братки другого насадження біля гробівниці зацвітуть дуже скоро. Спеціально просила садівника, щоб дібрав самих синеньких. Буде лежати собі небіжчик, наче у віночку.
Стривайте, а чому на лісничівці ніколи не садили братків? А, напевно, тому, що їх треба рік наперед висівати, потім пересаджувати, а там ніколи не було часу. Так, так, напевно, тому!
Ольга увійшла в дівочу. Підійшла до вікна, не засвічуючи лампи. Бронко стояв на вулиці, якраз проти її вікна.
Пішла. Помилася. Роздягнулася. Лягла у ліжко, а потім піднялася і ще раз глянула у вікно.
Бронко не сходив з місця.
«Моє щастя береже мене», — подумала, безумна від щастя.
Друга зустріч могла бути випадковою, але, мабуть, було навпаки. Романик влучив момент, коли Неля поверталася з церкви сама, без товариства сестер і матері.
Оперуючи то недомовками, то не зовсім відвертими запитаннями, він вправно поновив
