Джерело - Айн Ренд
— Доброго вечора, місіс Кітінґ, — удавано бадьоро привіталася Кетрін. — Сподіваюся, я не потурбувала вас. Мабуть, уже пізно, адже так?
— Аж ніяк, дитинко, — сказала місіс Кітінґ.
Кетрін поспішала говорити, не замислюючись, чіпляючись за звук слів:
— Я зніму капелюха… Де я можу його покласти, місіс Кітінґ? На оцьому столі? Так буде нормально?.. Ні, можливо, я краще покладу його на це бюро, хоча він трішечки вологий після вулиці, цей капелюх, він може пошкодити лак, це таке миле бюро, я сподіваюся, що лак не зіпсується…
— Кеті, що сталося? — нарешті запитав Кітінґ.
Вона поглянула на нього, і він побачив її перелякані очі. Її вуста розтулилися, намагаючись усміхнутися.
— Кеті! — вигукнув він.
Вона нічого не відповіла.
— Знімай пальто. Іди сюди, погрійся біля вогню.
Він підсунув до каміна низеньку лавочку і змусив її сісти. Вона була в чорному светрі та довгій чорній спідниці: домашньому одязі школярки, що вона його не змінила заради відвідин. Вона сіла, зіщулившись, стиснувши коліна, та мовила нижчим і природнішим голосом, вивільняючи біль:
— У тебе таке хороше помешкання… Таке тепле і затишне… Ти завжди можеш відчинити вікно, коли захочеш?
— Кеті, люба, — лагідно сказав він, — що сталося?
— Нічого. Не те щоб, щось сталося. Мені лише потрібно поговорити з тобою. Сьогодні. Зараз.
Він зиркнув на місіс Кітінґ.
— Якщо ти хочеш…
— Ні. Усе гаразд. Місіс Кітінґ може послухати. Можливо, навіть краще, якщо вона це почує. — Вона повернулася до його матері й дуже просто промовила: — Знаєте, місіс Кітінґ, ми з Пітером заручені. — Потім повернулася до нього і додала ламким голосом: — Пітере, я хочу вийти заміж зараз, завтра, якнайшвидше.
Рука місіс Кітінґ повільно опустилася на коліно. Вона беземоційно подивилася на Кетрін, а потім тихо та з гідністю, якої Кітінґ не очікував від неї, промовила:
— Я про це не знала. Я дуже щаслива, моя люба.
— Ви не проти? Ви справді не проти? — запитала Кетрін із відчаєм.
— Чому ж, дитино, такі справи слід вирішувати лише тобі й моєму синові.
— Кеті! — вигукнув він, коли до нього повернулася здатність говорити. — Що ж сталося? Чому якнайшвидше?
— О-о, це прозвучало так, ніби… ніби виникла проблема, що іноді трапляється з дівчатами. — Вона спалахнула. — Боже милий! Ні! Це не так! Ти ж знаєш, що це неможливо! О, ти ж не міг подумати, Пітере, що я… що…
— Ні, звісно ж, ні, — засміявся він, сідаючи поруч із нею на підлозі й обіймаючи її однією рукою. — Але опануй себе. Що таке? Ти знаєш, що я одружуся з тобою сьогодні ввечері, якщо ти цього хочеш. Тільки що сталося?
— Нічого. Зараз зі мною усе добре. Я розповім тобі. Ти думатимеш, що я божевільна. У мене раптом виникло відчуття, що ми ніколи не одружимося, що щось жахливе станеться зі мною і я муситиму рятуватися.
— Що ж з тобою сталося?
— Я не знаю. Нічого такого. Я працювала над своїми дослідницькими нотатками весь день, і нічого не відбувалося. Жодних дзвінків чи відвідувачів. А ввечері в мене раптово виникло це відчуття, це було наче жахливий сон, знаєш, щось наче кошмар, який неможливо описати, щось геть ненормальне. Просто відчуття, що я в смертельній небезпеці, що щось насувається на мене, що я не можу втекти від нього, бо воно мені не дозволить і вже запізно.
— Від чого ти не можеш утекти?
— Я напевно не знаю. Від усього. Від життя. Ти знаєш, наче сипучий пісок. Гладенький і натуральний. Нічого не зауважиш і не запідозриш. І ти легко ступаєш на нього. А коли зауважуєш, уже запізно… І я відчула, що воно впіймає мене, що я ніколи не вийду за тебе, що я повинна тікати, негайно, зараз або ніколи. У тебе ніколи не було такого відчуття, просто незбагненного страху?
— Так, — прошепотів він.
— Ти ж не думаєш, що я збожеволіла?
— Ні, Кеті. Але з чого все почалося? З чогось конкретного?
— Зараз це здається такою нісенітницею… — Вона вибачливо захихотіла. — Це було так: я сиділа у своїй кімнаті, й було трішки прохолодно, тому я не відчиняла вікна. На столі лежало стільки паперів і книжок, що я заледве могла писати, і щоразу, роблячи нотатку, зіштовхувала щось ліктем. На підлозі навколо мене лежали стоси різних речей, усі ці папери, і вони тихенько шурхотіли від протягу, бо двері до вітальні були прочинені. Дядько теж працював, у вітальні. Усе йшло добре, я працювала вже довго, навіть не знаю, котра була година. Аж раптом на мене найшло. Не знаю чому. Можливо, в кімнаті було замало повітря, можливо, через тишу — я не чула нічого, жодного звуку з вітальні, й лише папери шурхотіли так тихо, наче когось душать на смерть. А потім я роззирнулася і… я не побачила дядька у вітальні, але побачила його тінь на стіні, величезну тінь, усю скоцюрблену, і вона не рухалася, просто була така велетенська!
Вона здригнулася. Це вже не видавалося їй нісенітницею. Вона прошепотіла:
— І тоді на мене найшло. Вона не рухалася, ця тінь, але мені здавалося, що всі папери рухаються. Мені здавалося, що вони зараз повільно здіймуться над підлогою і прилетять мені до горла, і я потону. І я закричала. А він, Пітере, не почув. Він не почув цього! Тому що тінь не поворушилася. Тоді я схопила капелюха, пальто і побігла. Коли я пробігала через вітальню, здається, він сказав: «Що таке, Кетрін, котра година? Куди ти збираєшся?». Щось таке, я не впевнена. Але я не озирнулася і не відповіла — я не могла. Я боялася його. Боялася дядька Еллсворта, який ніколи в житті не сказав мені грубого слова!.. І це все, Пітере. Я не можу збагнути цього, але я боюся. Вже не так сильно, не коли я з тобою, але боюся…
Заговорила місіс Кітінґ, сухим і скрипучим голосом:
— Усе дуже просто пояснити, моя люба. Ти занадто важко працювала, перевтомилася і трохи запанікувала.
— Так… можливо…
— Ні, — глухо сказав Кітінґ, — ні, річ не в цьому… — Він пригадав гучномовець у вестибюлі під час зібрання страйкарів. Потім квапливо додав: — Так, мама має рацію. Ти вбиваєш себе роботою, Кеті. Цей твій дядько —
