Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

Валера наполягав, щоб Слава привела додому лікаря. Слава говорила, що аналіз крові в порядку, але чому не проходить слабкість, вона не знала. Зате знала я. То була глибока чорна яма депресії. Вибратися звідти все одно, що одужати.

Глава п’ятнадцята: в товарному вагоні

Несподівано завесніло. Савка зупинився посеред вулиці і завсміхався слабкому ленінградському сонцю, яке спиналося на сході. Він не знав, куди йти. Боліли обморожені пальці на ногах, хотілося їсти. Він повернувся до станції, згадавши, як допоміг йому дядько Чорний. Напевне й тут є кочегарка, напевне хтось там орудує лопатою.

Йому не йшла з думки Рубін. Жінка залізла до товарного вагону вночі, коли від холоду він уже не міг розмовляти. Вона розкрила свій велетенський кожух, вийняла руку з одного рукава і одягла на нього, потім застебнула всі ґудзики. Жінка весь час щось говорила, але він не міг її чути від холоду. Вона загорнула його ноги куфайкою, якою він накривався, а потім піднесла йому до губів якесь пійло. Савка заснув, а прокинувся від того, що йому зробилося гаряче. Він намагався випручатися, але не зміг. Рубін спала, схилившись на нього, він чув її дихання, чув польовий запах її розкошланого волосся, що висувалося з-під хустки. Після матері жодна жінка не наближалася до нього так близько. І він глибоко, тоскно, гірко відчув, як давно не бачився з матір’ю. Чому він не поїхав до неї в селище? За що він на неї образився, адже мати була підневільна? Чому він не розпитав про неї, коли вирвався з патронату? Він гірко до сліз подумав: на всьому світі немає й не буде людини, котра любила б його більше, ніж мати. І злякався того, як він далеко від неї. І зрозумів, уперше зрозумів, що побачить її не скоро і хтозна, чи побачить колись взагалі. Від того йому захотілося вилізти на промерзлий дах вагона й завити на цілий світ. Мамо, мамо, що ж я накоїв? Якщо ви чуєте мене, то простіть мені й допоможіть.

Савці здалося, що на мить товарний вагон освітило полум’я грубки. Здалося, що він побачив у тому світлі її обличчя, сумне й покірне. Здалося навіть, що мати всміхнулася до нього.

Поїзд летів, гуркотів, скреготіли гальма, сварилися колійники. Поруч в одному кожусі з ним спала чужа жінка, яку йому послано на допомогу, на те, щоб він не змерз і не загинув.

Він відчував поруч її пружне гаряче тіло, яке пахло соломою, худі, як скоринка руки. Його тривожило те, що вони тільки вдвох, що зрідка світло місяця проявляє її виразне обличчя зі смоляними бровами. Часом поїзд калатало на всі боки, немовби от-от вишвирне з колій і він полетить з насипу в чорну безодню. Несподівано для себе Савка вільною рукою став притримувати голову тієї жінки, щоб вона не прокинулася. Його пронизувало досі незнайоме тепло, йому хотілося обняти її всю, притиснути ще міцніше, ніж тиснув обох їх кожух. Він чув як барабанить його серце, немов на сполох, боявся, щоб не почула це вона. Але жінка поворухнулася і раптом гаряче зашепотіла:

— Я Рубін, Рубін, а ти хто? Тебе як звати?

— Савка я.

— Років тобі скільки?

— Чотирнадцять.

— Ти білорус, білорус, кажи? Бачу, що білорус, а я рома. Циганка по-вашому.

— Куди… ти їдеш?

— Ми разом їдемо, разом! — зареготала жінка. — В Ленінград, ясно тобі?

По тому вона повернулася до нього, засовалася заштовхала його, скинула велику шерстяну хустку. І раптом він відчув біля себе щось кругле м’яке і соромітне. Савці здалося, що його ошпарили кип’ятком, він скинувся й одхитнувся. То були її оголені палаючі груди.

— Чого ж ти, дурнику? Ну давай пограємося! У тебе що, цього ніколи не було?

Савка відчув, що він відривається від дна вагона й піднімається вгору, мов на крилах. Він уже не володів собою, така дика сила його схопила, що забув про весь світ. Забув про патронат з його босяцькими звичаями і Волом, забув про Верчика з відрізаними косами, забув про батька, що закладав за спину руки і ходив немов на асфальті чеканив чобітьми слова. Він забув навіть про матір, за якою голосила його душа.

В ту мить Савка переступив одвічну порочну межу світу, за якою починалося доросле життя. Він піднімався і падав, летів, розпластавшись, як мертвий. А коли за дощаними стінами вагона, мов паросток, прорізався новий день, хлопець боявся відкрити очі й подивитись на ту, яка спала поруч з ним у кожусі. Він соромився своїх поцілунків, бо досі жодна жива душа не цілувала його в губи, соромився обіймів, бо не вмів навіть обійматися. Затуливши повіки він тут же знесилено засинав і перед ним з’являвся суворий, замкнутий батько, який сидів за столом, склавши перед собою зморщені руки. Хлопець часто думав про батькові руки, які були немовби не його, а зняті зі старої людини. Мабуть, тому він ходив, заклавши за спину ті не свої руки.

Савка згадав, як у патронаті хлопці говорили про дівчат, як вони малювали жіноче тіло на обривках паперу, на обідраних тумбочках, як вони ржали, аж ревіли, немов підстьобуючи батогами свою недозрілу бунтівливу плоть. Він то провалювався, то кидався зі сну, смикнувшись усім тілом, наче вдарений струмом.

— Ей, хлопче, та ти весь гориш! — скрикнула циганка.

Вона знову простягла йому пляшечку з вином, дістала його торбинку з печеною картоплею, що змерзлася на камінці. Тут він уперше подивився на неї — маленька, немов п’ятикласниця, з розметаним чорним волоссям і з якимось неймовірним червоним мереживом під кофтиною. Вона сховала в кишені картоплю, щоб відтала, а потім загорнулася з головою в кожух і прошепотіла, немовби крізь гуркіт поїзда їх міг хтось почути:

— Іди до мене, зараз я тебе лікуватиму.

Вони знову провалилися в жар і лід.

Савка відкрив очі, встав, але тут же, скрикнувши, впав на мерзлу солому. Боліли пальці ніг, які він приморозив і яких у гарячці не відчував. Саме ця тиша, мабуть, і розбудила його. Вже не гуло, не бахкало й не стукало, ледь-ледь, мов крізь сон, поскрипували дошки вагона. Він прикрив Рубін кожухом, перемагаючи біль, знову піднявся. Похитуючись, тримаючись за стіну, підійшов до дверей з надірваною дошкою. Поїзд стояв. На небі не було ні хмаринки, але раз по раз здіймався вихор, пеленою хапав сніг і розсипав