Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!

Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку у Львів (батько мене про це попереджував) і вже, напевне, засікли мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б вони тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже, збиратися тут нам і справді не було можна.

— Стою біля тебе п’ять хвилин і не можеш помітити,— почув я Ларисин голос — вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.— О чом задумался, дєтіна?

Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.

— Є про що,— сказав.— Сідай!

— Я ліпше постою,— сказала Лариса.— А може, зайдемо до тебе й перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?

— До мене не можна,— сказав я і розповів їй, що довідавсь.

— Так це ж чудово! — вигукнула Лариса.— Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політичношкідливі суб’єкти. Повищимо, покричимо, показимося — хай послухають!

— Тоді нам припишуть притон,— сказав я.

Лариса серйозно глянула на мене.

— Вони цим теж займаються?

— Кат їх розбере, чим вони займаються! — трохи грубо сказав я.— По-моєму, їхнє призначення — виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва — моральна компрометація кандидатів на злочинців — по-моєму, я тобі вже це говорив.

— Не пам’ятаю,— сказала Лариса.— А ти звідки це знаєш?

— Служив там тринадцять років. У чині капітана.

Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.

— Жаль, що не навісимо їм носа,— сказала.

— Навісити їм носа ми мусимо,— мовив я,— бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив, взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже, маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...

— Ой,— сказала Лариса,— але я ж тоді засну!

— Йдеться про нас, а не про тебе,— мовив я немилосердно.— А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.

— По-моєму, я такий член братства, як і ви,— сказала гордо Лариса.— Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.

— А він підбиває до тебе клинці? — зчудовано спитав я.

— Всі підбиваєте,— сказала Лариса.— І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Ти думаєш, я дурочка?

— Не братчик ти, а посестра,— спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею вперше.

— Знаю, що вважаєш мене дурочкою,— наче не чула вона мене.— І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от і ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?

Я був ошелешений.

— За ці два дні стільки у вас сталося? — спитав я.

— Ну да,— відповіла Лариса.— Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.

— Але ж я його тобі привіз, Ларисо! — сказав, червоніючи.

— Привіз? — щиро здивувалася вона.— Що?

Я вийняв з кишені дерев’яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадливістю, очі її засвітилися.

— Клас! — сказала вона, розглядаючи намисто.— За мною один поцілунок.

Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.

— Ну як?

— Не зле! — відповів я, милуючись нею.

— Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,— сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.— Що робитимем?

— Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.

— А може, травитимемо анекдоти,— запропонувала Лариса.— То цікавіше!

— Можна й анекдоти,— сказав я.— Але пристойні і неполітичні.

Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.