один невинний, якому випало бути не в той час і не в тому місці. Жителі Сефориса підуть шукати собі місце для ночівлі у спаленому місті, а завтра вранці кожна родина пильно перегляне, що там залишилося після пожежі від їхнього домашнього скарбу, чи бодай якісь речі не згоріли у вогні й чи буде з чим починати життя десь на новому місці, бо так відразу Рим нізащо не дозволить відбудувати місто. Марія та Ісус наче дві тіні посеред лісу, в якому стримлять лише голі стовбури дерев, без гілля й без листя, й мати притягує сина до себе, дві перелякані істоти шукають мужності одна в одній, чорне небо їм не допомагає, а мерці, які лежать під землею, здається, ось-ось схоплять живих за ноги й затримають їх. Заночуймо в місті, запропонував Ісус, а Марія відповіла: Ми не можемо, твої брати залишилися самі вдома й вони хочуть їсти. Вони майже не бачили землю, по якій ступали їхні ноги. Нарешті, після того, як багато разів спотикалися й один раз упали, вони вийшли на дорогу, схожу на ложе пересохлої річки, яке білою смугою виділялося в темряві ночі. Коли вже залишили Сефорис позаду, почав падати дощ, безперервний, настирливий, за короткий час дорожна пилюка перетворилася на багно, й Марії та її синові довелося роззутися, щоб сандалії в ньому не грузли. Вони йшли мовчки, мати накрила голову сина своєю накидкою, їм не було чого сказати одне одному, можливо, обоє плекали потаємну надію, що Йосип не помер, що ось вони прийдуть додому й побачать, що він там, доглядає, як може, дітей і скаже дружині: Чого вам заманулося піти до міста, не спитавшись у мене дозволу, й на очі Марії знову набігли сльози, й не тільки від невтішного смутку та глибокого горя, а й від нескінченної втоми, від невблаганного дощу, від нескінченної ночі, усе було надто похмурим і чорним, аби повірити в те, що Йосип живий. Одного дня хтось прийде й розповість удові, що на околиці Сефориса сталося чудо, що хрести, які були знаряддям страти, пустили коріння і вкрилися зеленим листям, і слово «чудо» аж ніяк не було перебільшенням, бо хоч римляни, супроти свого звичаю, й не забрали тоді хрести з собою, але здавалося неможливим, щоб надпиляні з обох кінців та обтесані стовбури дерев зберегли в собі живі соки й закривавлені й мертві бруси змогли перетворитися на живі дерева. То кров мучеників, казали люди, сповнені глибокої віри, то дощ, відповідали їм скептики, але ні пролита кров, ні вода, що лилася з неба, не вкривали раніше зеленню безліч хрестів, які римляни залишали після себе в горах або на рівнинах пустель. Але ніхто тоді не наважився сказати, що те чудо сталося з волі Божої, і не тільки тому, що ця воля, хоч би якою вона була, завжди залишається недовідомою, а й тому, що ніхто не зміг би пояснити, за які такі особливі заслуги та переваги страчені на хрестах у Сефорисі сподобилися такої незвичайної божественної ласки, що більше личить богам поганським. Ці дерева залишаться там дуже надовго, й настане день, коли з пам’яті людей зітреться, щó там відбулося, а проте люди завжди і для всього прагнуть знайти пояснення, хибне або правдиве, й вони навигадують безліч легенд та історій, що спочатку зберігатимуть якийсь зв’язок із фактами, але він дедалі слабнутиме, і зрештою все перетвориться на фантазію чистої води. А потім неминуче настане день, коли ці дерева повмирають від старості і їх спиляють, а коли захочуть на цьому місці прокласти автомагістраль або збудувати школу, житловий дім, торговельний центр чи військовий дот, сюди приженуть екскаватори, які розриють землю й викинуть на її поверхню останки тих, котрі спочивали в ній дві тисячі років, у такий спосіб ніби повернувши їх до життя. І тоді сюди прийдуть антропологи, й професор анатомії дослідить останки, щоб потім повідомити приголомшеному світові, що в ті часи людей розпинали на хресті із зігнутими ногами. А що світ не зможе спростувати наукові заслуги того професора, то він зненавидить його з міркувань естетичних.
Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали — у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може,
