Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали в чоло війська, загупали тулумбаси, залунали торбани й литаври, й пісня, затягнута тисячею голосів, вторячи їм, струсонула повітря й увесь степ:
Гей, ви степи, ви ріднії,
Красним цвітом писанії,
Як море широкії.
Торбаністи відпустили повіддя і, відкинувшись на сідельні луки, з поглядами, зверненими до неба, вдарили по струнах торбанів; литаврники, підвівши руки над головами, гримнули у свої мідні круги; довбиші загупали в тулумбаси, і всі звуки ці вкупі з монотонним наспівом і пронизливо-незграбним свистом татарських дудок злилися в якесь безмежне звучання, дике й печальне, мовби сама пустеля. Захват опанував військом, голови розхитувалися в лад пісні, ось уже почало здаватися, що сам степ співає й гойдається разом із людьми, кіньми і знаменами.
Наполохані зграї птахів здіймались із трав і летіли попереду війська, ніби ще одне – небесне – воїнство.
Часом і пісні, і музика змовкали, і чувся тоді лише плеск знамен, тупіт, форкання коней та скрип обозних возів, із лебединими та журавлиними голосами схожий.
Попереду під бунчуком і величезним малиновим стягом їхав Хмельницький, у червоних шатах, на білім коні та з золотою булавою в руці.
Весь табір неспішно посувався на північ, покриваючи, ніби грізна лавина, річки, діброви й кургани, наповнюючи шумом і громом степове запустіння.
А з боку Чигирина, з північного рубежу пустелі, котилася назустріч йому інша лавина – коронні війська, під рукою молодого Потоцького. Тут запоріжці й татари йшли, ніби на весілля, з веселою піснею на вустах; там – зосереджені гусари пересувалися в похмурому мовчанні, без натхнення йдучи на безславну цю війну. Тут – під малиновим стягом старий досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби не сумніваючись у перемозі та відплаті; там – на чолі їхав молодий із замисленим обличчям, ніби відчуваючи свою швидку і неминучу поразку.
Розділяли їх поки що величезні степові простори.
Хмельницький не поспішав, оскільки припускав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, а значить, легше може бути переможений. А тим часом нові й нові втікачі з Чигирина, Паволочі, з усіх порубіжних міст українських щодня збільшували запорізькі раті, заразом приносячи й вісті про ворога. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина всього лише з двома тисячами війська по суші,[68] шість же тисяч реєстрових і тисячу німецької піхоти байдаками по Дніпру. Обидві частини війська отримали наказ підтримувати безперервний зв’язок, але наказ було першого ж дня порушено, бо човни, підхоплені швидкою дніпровською течією, значно випередили гусарів, які йшли берегом, чий рух вельми сповільнювали переправи через усі річки, що впадали в Дніпро.
А Хмельницький, бажаючи, щоб роз’єднаність ця зросла ще більше, не поспішав. На третій день походу він отаборився біля Очеретної Води, щоб дати війську відпочинок.
Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків, двох драгунів, які зразу ж за Чигирином утекли з армії Потоцького. Скачучи день і ніч, драгунам удалося значно випередити свої війська. Перекинчиків негайно привели до Хмельницького.
Повідомлення їх підтвердили те, що Хмельницькому було вже про сили молодого Потоцького відомо, та повідомили втікачі-драгуни й новину: що козаками, котрі пливуть на байдаках разом із німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кречовський.
Почувши останнє ім’я, Хмельницький підхопився.
– Кречовський? Полковник переяславських реєстрових?
– Він і є, ясновельможний гетьмане! – відповіли драгуни.
Хмельницький обернувся до полковників, які його оточували.
– У похід! – скомандував він громовим голосом.
Не минуло й години, а військо вже виступило, хоча сонце сідало й ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари обложили на західному краю небо; схожі на страховиськ, на левіафанів, вони сповзалися одна з одною, ніби наміряючись затіяти побоїще.
Табір попрямував ліворуч, до берега Дніпра. Цього разу йшли без шуму, без пісень, тулумбасів і литавр, але поспішно, наскільки це дозволяли трави, такі тут буйні, що полки, котрі продиралися крізь них, інколи зникали з очей, і кольорові знамена, здавалося, самі собою пливли у степовім просторі. Кіннота прокладала дорогу возам і піхоті, але ті, ледве просуваючись, невдовзі лишилися далеко в тилу. Ніч тим часом опустилась у степу. Величезний червоний місяць неспішно викотився в небеса; раз у раз опиняючись за хмарами, він розгорявся і згасав, наче ґніт, що його намагається задути поривчастий вітер.
Час наближався вже до півночі, коли перед очима козаків і татар постало чорне велетенське громаддя, що виразно бовваніло на темному просторі небес.
Це були стіни Кодака.
Передові загони під прикриттям ночі, ніби вовки чи птахи нічні, обережно й тихо наблизилися до замку. Раптом та й удасться оволодіти сонною фортецею!
Та зненацька блискавка на валу розірвала морок, страшенний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогненне ядро, прокресливши в небі полум’яну дугу, впало у степові трави.
Похмурий циклоп Гродзіцький давав знати, що не дрімає.
– Пес одноокий! – пробурмотів Тугай-бею Хмельницький. – У темряві бачить.
Козаки обминули замок, про штурм якого зараз, коли проти них самих ішло коронне військо, нічого було й думати, і рушили далі. Пан же Гродзіцький стріляв їм услід так, що стіни фортечні двигтіли, та не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а затим, аби попередити своїх, що підпливали по Дніпру й могли опинитися десь неподалік.
Передовсім стрілянина кодацьких гармат одгукнулася в серці та вухах пана Скшетуського. Молодий лицар, якого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, на другий день тяжко рознедужався.
У сутичці на Хортиці він хоча й не дістав жодної смертельної рани, та втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацьки доглянуті старим кантарієм, відкрилися, почалася гарячка, і тієї ночі лежав він у напівбезпам’ятстві на козацькому возі, нічого про Божий світ не відаючи. Опритомніти його змусили гармати Кодака. Він розплющив очі, трохи підвівся на возі й огледівся. Козацький табір пробирався в темряві, наче вервечка привидів, а замок гуркотів і клубочився рожевими димами; вогняні кулі скакали по степу, із хрипінням і гарчанням, як розлючені пси; і, коли пан Скшетуський побачив це, такий відчай, така туга охопила його, що він готовий був померти, лише б понестися душею до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, безпомічний, без гадки