Богун - Олександр Олександрович Соколовський

Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.

«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»

В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…

Довго хворів і кашляв батько після Яреминих канчуків, та так і помер, не одужавши…

А ті, що зникають невідомо куди?.. Кажуть, що їх катують у західній башті… Становлять босими ногами на розпечені сковороди, видирають з живого тіла шматки м’яса, вирізують із шкури ремінь…

— Максиме, ти тут?.. А ми тебе з Оленою шукаємо, шукаємо… Диви: та він тут зовсім заснув!..

— А, це ти, Варко? — немов прокидаючися від страшного сну, скрикнув Максим.

— Ні, не я! Н а дідька ти мені здався?. Якби не сестричка твоя, давно б уже я була в замку… Ну, гомоніть та швидше…

Олена сумно дивилася на, брата. Тонкі її губи нервово тремтіли, в ніжному голосі почулись приховані сльози:

— Ну, що? Надумався?..

Максим мовчки схилив голову.

— Знаєш, я зараз так молилася, так молилася… І наче полегшало якось на серці… Може князь простить Петрові?.. Може, все якось обійдеться?.. Може, тікати не треба?..

Олена розгублено подивилася навколо. На цвинтарі не було вже нікого.

Шаруділо од вітру пожовкле листя. Мертво чорніли похилі хрести. над могилами.

— Якраз!.. Він простить… — «Закатувать канчуками коли не с каже, хто другий».. Ні, сестро, мені вже тут не життя…

— Та куди ж ти втечеш?

— Світ за очі… Отак би на Січ пощастило…

— На Січ?.. Та ти ж молодий ще зовсім… І потім… вони ж безпремінно гнатимуться…

— Не наздоженуть…

— Максиме! — не втерпіла Варка. — Петро ж Гарний хлопець, — нізащо не викаже. Виходить, що й тікати не треба…

— От такої! «Виходить»! То що ж? Хай Петра закатують?. Ні… Завтра ж уранці хай скаже, що то був я… Хай ловлять…

Максим справді мав рацію.

Варка й Олена мовчки дивились на нього. Якось це вірилося, що сьогодні вночі Максим, може, навіки покинути їх і подасться світ за очі — в невідому, далеку, небезпечну дорогу…

А хлопець стояв, трохи схиливши голову, стиснувши зуби й уперто насупивши брови: страшно тікати, але ще страшніше опинитися в пазурах у Яреми…

— Та як же воно все це сталося, розкажіть мені врешті і до ладу? — запитала Варка, побачивши, що Олена ось-ось-ось не витримає й заплаче…

— Та як… рівняємо ми з Петром доріжку в старому парку, знаєш, там, де ясен громом розбило. Ну, от. А вже адвечір…. Потомилися ми дуже. От Петро обперся на заступ та й каже: «Н у й проклята ж, каже, робота: коли то коло коней, то з заступом… Обридло, каже, до біса…

І ще он князь коло Гадяцького шляху знов якусь греблю хоче гатити… Чи не доведеться, каже, й нам з тобою, Лаксиме, в грабарі йти: пан Броніслав, каже, щось давно на нас скоса поглядає». — «Н е згадуй, кажу, лисого чорта рпоти ночі…» Покопали ще трохи… Смерклося… Глянув Петро на небо та й питає: «А що, каже, не казала тобі сестра, що в панів про вогняну мітлу чутно?» — «Ні, кажу, а хіба знов її бачили?» — «Не знаю, каже… Гомонять, каже, що то не мітла на небі: гомонять, що то меч божий…» А я підняв заступа та, мов той дяк у церкві, як загуду, наче в діжку: «М-меч б-божий на па-нів!..»

А Петро, замість реготати, вирячив очі й пополотнів як, немов чортяку в мене за плечима побачив… Глядь, то ж сам Ярема… Я тоді — вниз, у яр… А Петра спіймано.

— Ну, що ж, — тяжко зітхнула Олена, — доведеться нам, Варко, виряджати його в дорогу… Гляди ж, Макиме…

Голос їй увірвався, очі потьмарилися сльозами.

— О т такої!.. Оці вже мені баби! — розсердився Максим, але не витримав і одвернувся й собі.

— Ну, годі, годі! — вдавіно жваво зацокотіла Варак. — Давайте умовимось, що й як, — часу небагато…

Олена й Варка були за покоївок на жіночій половині і інколи виконували доручення самої Гризельди: навіть в свято гаяти часу їм не доводилося. Максимові теж треба було поспішати до замка, бо пан Броніслав ще вчора лаявся, що в стайні, де працювали Петро з Максимом, нема ладу.

Пошепки, хапаючись, почали обмірковувати подробиці майбутньої втечі: де побачитися востаннє, яку взяти одежу, як вийти з міста вночі, як поводитися після втечі Олені, що переказати Петрові… Боялися, щоб про щось не забути, й не раз поверталися до того, що вже були вирішили.

— Ну, здається, все, — нарешті сказав Максим.

— Все… Хай тебе господь благословить, — перехрестила брата Олена.

Варка мовчки кусала губи.

Шаруділо під вітром пожовкле листя на спустілому цвинтарі. Мертво чорніли хрести над могилами.

— Ну, гайда, — посміхнувсь до дівчат Максим.

Незабаром вони вже підходили дог замка.