Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

На горизонті з’явилися Пеняки. Розкішна магнатська резиденція вабила до себе не тільки розкішне панство, а й таких, як я, простих і скромних злодіїв…

А Янек не вгамовувався.

— Я маму не виню: вона вже втратила двох дітей. Одна дитина померла після народження, другу вкрали, щоб продати циганам. Так кажуть. Це був хлопчик, він мав тоді п’ять років, і в мене зараз міг бути брат, на два роки старший за тебе. Мама говорила, що він був копія тата, і завжди плакала при цьому. Я так собі думаю, якщо в мене від тата тільки колір волосся, то він мав би бути геть рудий, кучерявий і зеленоокий… Дивись, нам уже відчиняють ворота!

Я зітхнув. Через те, що можна було забути на якийсь час про історію його роду, і через те, що відкрилося моїм очам…

Палац його світлості графа Дідушицького! Одна опора тутешньої бічної брами, що вела до фільварку[12], коштувала дорожче від льокалю[13] вуйка Фонся, узятого разом з нами, меблями, посудом, відвідувачами і котом Струделем!

На вершині пагорба, у неймовірному ландшафтному парку з доріжками, ліхтарями, альтанками, озерцями, гірками і водоспадиками, стояв найбільший палац Галичини. Якби мене Фонсьо не натренував завжди поводитися відповідно до ситуації, я б заплакав.

Величезна кам’яниця на два поверхи, з мансардним дахом, двома бічними крилами, в одному з яких уміщалася ціла каплиця, і стількома фігурами на фронтоні, що я змучився рахувати, — ця розкішна хатинка наблизилася до нас і запишнена стала на сходах фігурою свого управителя, слава Богу, не кам’яною!

Ян пояснив причину нашого приїзду і відмовився від запрошення вшанувати своєю присутністю головну хатинку пеняцького пана. Йому було не до того, а я втішився, що не побачу всієї краси зсередини. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Бо рука може здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить.

Удалині в зе́лені губилися ряди стаєнь для коней, манеж, дровітні, різні служби[14] і… фігура Святого Яна Непомука, якому мають молитися на роздоріжжях усі подорожні, щоб їхня дорога була щасливою. Діва Марія біля палацової каплиці сумно схиляла свою голову.

Я скочив на коня і пропустив попередження повз вуха…

Погода зіпсувалася. Став у Заліжцях — безмежний, схожий на море, яке я бачив тільки на картинах, — зустрів нас сталево-сірою водою, сивою мжичкою і великими хвилями, які змінювали свій напрямок залежно від вітру. Наче підсміювалися над нами: спробуй, наздожени…

Не терпів я мжичок майже так само, як розкішних світлиць. Серед тих і інших дуже легко, заґавившись, нарватися на ворога.

Але я вже згадував, що Ян був диким і, по-моєму, не помічав загрозливого плюскоту води.

— Ось побачиш, — загорлав він мені на вухо, намагаючись перекричати вітер, — незабаром я переплюну найпрудкішу рибу в цій калюжі!

— Усім панам і їм подібній тварі в таку погоду треба сидіти дома, — пробурмотів я. І ніби тихо, а почули.

— І тебе переплюну, Томо невіруючий!

Я передумав відповідати. І взагалі передумав сюди їхати. Головне — вчасно.

Ми зупинилися край берега. Ні, сьогодні я у воду не полізу! Лізь сам, відважний ти мій, а я… я посторожу коників.

— Тепла, — повідомив Ян, зануривши пальці в стрімку безбарвну хвилю.

Дякую! Я зіщулився і підняв комір куртки. Ми якось тутечки переб’ємося, з кониками і камінчиками.

Та він уже роздягнувся, залишившись в одних підштаниках і з золотим медальйоном на шиї. Я негайно вп’явся поглядом у найближчий валун, ніби той міг мене врятувати.

— Знаю, тобі не до душі ці прогулянки, але ти обіцяв! — плескаючись на мілині, як пуголовок, нагадав мені останній з роду Губицьких. — Ти ж розумієш, що я мушу навчитися, мушу… мушу.

Ну, розумію, ну, обіцяв! То й що?

Він обтер рукою смішне білобрисе лице і тоном цісаря мовив:

— Проси, що хочеш. Я домовлюся з тутешнім магнатом, він мені не відмовить! Зажди. Я вже знаю, що тобі подарувати. Оту все… ох, всезнаючу курку з мого пташника, ви з нею дуже схожі!.. — він розсміявся, ляскаючи рукою по воді. І раптом, описавши дугу, зник навзнак під хвилею. Стрімкою і безбарвною. Забув, що реготати тут мають право лише вода та вітер.

За мить, коли над водою з’явився рудий чуб, я крикнув у наїжачену мжичку:

— Хочеш жити — греби!

Я справедливо гадав, що за чотири дні можна навчитися не тільки плавати, а й у цирку виступати. Навіть якщо ти ведмідь. І не моя вина, що дехто боявся лізти у воду навіть до пояса.

Тим часом поєдинок людини із хвилями і вітром — запеклий, шумний, білопінний — тривав без жодних правил, і не знайшлося поруч секундантів, котрі відновили б зневажену справедливість…

Точніше, один такий секундант ошивався неподалік, але був у цей час дуже зайнятий. Стояв собі на камінчиках серед коників і думав: ось зараз усе закінчиться, і видасться раптом, що не починалося зовсім. Сплески і викрики людини, що захлиналася на його очах, не долітали до його вух, і