Розбійник - Роберт Отто Вальзер

ж Фрідріх Ніцше не стверджує, що спостереження, співпереживання трагедії приносить нам радощі вищого, урочого рівня і навіть збагачує саме життя? А на додачу розбійник ще й вигукнув: «Браво!» — і подавсь до кав’ярні. Як пояснити оте його грубе «Браво!»? Міцненький горішок, та все ж таки спробуймо його розколоти. Річ у тім, що розбійник, перш ніж надумав піднятись на Ґуртен — о боже точности, дай мені сили відтворити усе до останньої крапки над «і»! — облизав кавову ложечку отої вдовиці, уявивши себе її пажем. Було це у неї на кухні. Там панувала глибока, розкішна самотність, літня самотність, а розбійник, здається, напередодні побачив у вітрині якоїсь книгарні репродукцію із полотна Фраґонара «Le baiser dérobé»[11]. Либонь, та картина його й надихнула. Справді ж бо, важко знайти ще одне таке неповторне і витончене полотно, як оце. І ось, отже, на кухні, окрім розбійника, — ні одної душі. Біля зливника у філіжанці стояла, замріявшись, ложечка, якою вдовиця користувалася, коли пила каву. «Вона брала цю ложечку до своїх вуст. Вуста в неї — просто чарівні, неначе з картини. Усе інше у неї стократ не таке чарівне, як саме вуста, і невже я вагатимусь, невже не поціную оте найчарівніше, що вона має, — не поціную вже тим, що зараз цю ложечку немов поцілую?» Он яких форм прибирали його літературні розмисли. Так ніби він виголошував глибокодумний есей і від нього діставав, певна річ, насолоду. Хто ж бо не радий виявляти у себе глибокий і гострий розум?! А якось розбійник нагодився до цієї вдовиці, коли вона саме збиралась помити собі ноги. До цього миття ми ще, звичайно, повернемося. Вже бодай задля слави нашого любого, чудового нашого міста, а заразом і з любови до істини. Бо пора вже нарешті розкласти усе по поличках. Ох, якби лишень міг я приступити до цієї картини з миттям ніг просто зараз! На жаль, доведеться цей опис наразі відкласти. Принаймні, обцілувавши ту ложечку, розбійник на радощах, мабуть, аж підстрибнув. Які б очі вдовиця зробила, якби застала його цієї хвилини! Таке годі собі й уявити. У вже згаданій кухні, до речі, незмінно панувала дивовижна півтемрява, така собі поетична півсутінь, ніч без кінця, щось таке, що омолоджує, і, либонь, саме тут, а не десь інде, розбійник обернувся на юнака, і, либонь, саме тут і цієї хвилини здійснив видатне досягнення у царині еротики, — він, хто в цьому предметі загалом був слабенький, принаймні пас задніх, — а тоді підстрибом подавсь на свою гору, ні про що інше не думаючи, окрім тієї ложечки. А в цей час у країні спускав дух духовний герой свого часу, ставши жертвою саме людей вельми пристойних помислів. Лиш оте плескання нам іще й досі зостається загадкою. А оте «Браво!» ми спишемо на рахунок його безсоромности, яка бачить усе у рожевому світлі. Вочевидь тут ідеться про якусь осяйну нерозважливість. А може, у смерті міністра він побачив красу, а тому — і провість майбутнього? Навряд чи знайдеться цьому яке-небудь підтвердження. Адже було б досить кумедно шукати щось спільне між особистою річчю вдовиці і такою надзвичайно важливою подією дня, гідною увійти в історію. З одного боку, кавова ложечка і потаємна, солодка знемога пажа, а з другого — ота звістка в газеті, що потрясла весь цивілізований світ. А на додачу ще й такий факт: Ратенау й розбійник були особисто знайомі. їхнє знайомство припадає на час, коли той, хто став згодом міністром, таким ще не був. Наш розбійничок, такий схильний закохуватись, відвідав тоді одну бранденбурзьку заміську резиденцію цього сина багатого фабриканта. А зустрілись вони цілком випадково в Берліні серед неспинного потоку людей і машин на Потсдамерплац. І тоді та відома особа запросила ту другу особу, аж такої уваги й не варту, до себе в гостину, і наслідки цього запрошення не забарилися. Це ж було зрозуміло, по суті, само собою. Пополудні в чайній вітальні, оббитій килимами китайськими, відбулось чаювання. У цій дивовижній кімнаті, де атмосфера панувала не лише німецька, а й чужоземна, з’явився старезний слуга, що викликав майже побожну шанобливість, і відразу неначе слухняно розчинився в повітрі, — тихо, мов тінь, так ніби в ньому жива була тільки готовність служити, так ніби він був просто втіленням, гідного поцінування, обставин. Перекусивши, вони вийшли до парку. Під час прогулянки мова заходила про острови, про письменників тощо, а тепер ось — така страшна звістка, і наш розбійник кинув: «Який чудовий кінець кар’єри!» Принагідно подумав він, звісно, і про щось інше. Але після цього повідомлення, що так вразило і приголомшило розбійника, його заціпеніння виражало насамперед, можна навіть сказати, захват, бо в повідомленні було щось дуже радісне, щось давньогрецьке, ніби зненацька ожили стародавні міфи. Уже тоді, у Берліні, одного дня розбійник повівся просто-таки як дівчисько. Сталося це в одному чоловічому товаристві. Тієї хвилини розбійник був дуже, дуже на когось ображений. Тепер ту свою образу він пригадує з легенькою усмішкою, що промовляє нам про певну його врівноваженість. Він усе більшою й більшою мірою примиряється з власною сутністю. У вже згаданому товаристві він дозволив собі одну каверзу, надто сміливу сміливість, надто спритну спритність, чи як ви ще зволите, щоб я це назвав. Аж надто поквапна поквапність його підвела, тобто непрямо вказала на його стан. Двоє чи троє панів там, уздрівши розбійника, мабуть, досить необережно, у кожному разі не вельми шляхетно, навіть спогорда всміхнулися. Ті погордливі усмішки скропили розбійників носик, наче вода з водограю, — він зробився геть мокрий. Але від такого зрошення розбійник, на щастя, не вмер. А було б непогано, якби той, кого лишень спробують поставити на місце, тут-таки і помирав. А тепер, з вашого дозволу, про одну молоду служницю, про поцілунок у коліно, а також про книжку, що її повернули в одному шале.

Схоже на те, що у вині наш розбійник тямить не згірше, аніж Санчо Панса, батько й мати якого були виноградарі. Вино у собі ніби приховує право на перевагу. Коли я попиваю вино, то приходжу до розуміння минулих віків і кажу собі, що суть кожного із них також становила сучасність і він намагався пристосуватись до неї. Вино нас навчає пізнавати стан своєї душі. Ми все це цінуємо й воднораз не цінуємо. У вині відчувається ритм.