Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Чого ж він бариться? Ще тиждень, ще місяць-два, повернеться з походу Селім. Що ж тоді? Кинутись у море з цієї скелі, що нахилилася над хвилями скам'янілою велетенською жабою, або спочатку вколоти Селіма отруєною шпилькою, купленою у Кайтмази? Але тоді не буде порятунку: задушать її, як скаженого собаку, зав'яжуть у лантух і кинуть у море на поживу рибам.

Невже забув її Петро, покинув, покохав якусь іншу?!

Але ж днями блимнула надія.

Було це прозорого ранку, коли курява на дорозі ще прибита свіжою росою, а нічні датури не згорнули своїх білих глечиків-квітів. Прибігла до Насті рабиня Альме, узята на сім років у рабство за не сплачений чоловіком податок:

— Господине! Господине! — белькотіла вона з очима, повними благання і надії. — Прийшли до тебе жінки. Дозволь їм увійти.

— Чого? — здивувалася Настя. — Я не замовляла ані квітів, ані овочів. Що їм треба?

— Вони прийшли благати тебе за дітей. Вони нещасні, господине!.. Дозволь їм увійти, — не відповідала Альме на запитання.

— Ну добре, — знизала плечима Настя, — але хіба я зможу їм допомогти?

— Зможеш, господине! Зможеш! — радісно схопилася Альме, на льоту цілуючи Настину руку. — Вони тобі все розкажуть.

І за мить увійшли до покою три жінки-татарки в фередже[22] і кілька караїмок в жовтих шовкових пов'язках з намистами з золотих дукатів. Переступивши поріг, вони впали навколішки і підповзли до Насті, простягаючи їй свої подарунки — розкішне перлове намисто і кілька іджіарів[23], вишиваних нефарбованим шовком по тканині шере.

— Ми принесли тобі наші сльози, господине, щоб ти їх випила з наших очей, як сонце випиває з квітів нічну росу, — урочисто заговорила старіша з караімок, добре вивчивши свою барвисту промову.

І раптом збилася з тону, схлипнула і, припадаючи до Настиних ніг, заридала.

— Віддай нам наших дітей, господине! Віддай нам наших доньок! — заговорили жінки навперебій і теж заплакали.

— Чого вам треба? — видиралася Настя.

— Витри нам наші сльози, і ми благословлятимемо тебе в нічних молитвах, наче святу.

— Врятуй наших хлопчиків! Накажи Абдулові змилосердитися! — ридали татарки.

— Він зажене наших дівчат у перську неволю, як литовський ясир.

«Як литовський ясир!..»

Глибокий жаль різонув Настине серце. Необережним словом жінки повернули ніж у незагоєній рані.

— Навіщо забрали? Де? Я нічого не знаю, — заговорила вона тремтячим голосом.

І, перебиваючи одна одну, плутаючись, забігаючи вперед і знов повертаючись до сказаного, розповіли жінки про яничарський наскок на татарські аули, про хлопчиків, захоплених в аджем-оглани[24], і про дівчат — живу данину перському шахові.

І знов, падаючи до ніг Гюль-Хуррем, Троянди Щастя, простягали до неї руки, називали її своєю останньою надією і рятівницею. Блищали сльози в Настиних очах, а невільниця Альме беззвучно ридала за пишно гаптованою запоною. Тільки маленька татарочка дивилася на жінок широко розкритими наївними дитячими очима.

— Змилосердься! Врятуй їх, і аллах дасть тобі дітей прекрасних, як квіти з райських садів! — напосідали жінки, бачачи її сльози.

— Приборкай Абдула. Селім-баша ніколи нас не катував, як він.

— Він хижий звір! Він наче вовк, що напав на безпорадних ягняток.

— Він навіть гірший за Сагайдака, козацького бея[25], боронь нас аллах від цього нелюда! — розпачливо вигукнула стара караїмка.

— Так! Так! — підхопили татарки. — Абдул грабує нас, жене у неволю.

Настю наче щось хльоснуло. Сльози раптом висохли на очах, і знов відчула вона себе на чужині, де ніхто не зрозуміє її муки і де кленуть того, хто вже давно став сонцем її життя.

І люта радість спалахнула в її грудях.

— Абдул такий же татарин, як і ви, — сухо забринів її голос. — Чого ж ви прийшли до мене, козачки?

— Не можна ж нам, жінкам, піти до чоловіків! Ми ж правовірні, - простогнала одна з татарок.

А стара караїмка невиразно відчула свою помилку і палко заговорила, хапаючи її за край бешмета[26].

— Тому, що ти сама рабиня.

— Ти — жінка, і ти краще зрозумієш нашу муку.

Он як! Вони мають її за хлопку, рабиню. Так, її продано. Так, її замкнули до га рему. Полонена, ув'язнена — все, що бажаєте, тільки не хлопка і не рабиня. Адже ж не стала вона покірливим ягням. І ненависть, і ображена гордість спалахнули в Настиному серці.

— Геть звідси! — крикнула вона, блимнувши очима. — Розбирайтеся самі між себе. Я тут чужинка.

— Господине!.. Господине! — : благала стара караїмка. — Пожалій нас! Ми аж до смерті будемо порохом з-під твоїх ніг.

Але Настя з огидою видерла руку з її цупких пальців і вказала їм на двері.

Євнухи наче очікували цього знаку і почали грубо виштовхувати жінок.

— Змилосердься! Пожалій нас! — волала в розпачі одна з татарок. — Господине!..

А караїмка схопилася за своє синьо-чорне волосся і завила, як голосільниця на похороні:

— Але ж козаки в морі! Вони потоплять наших діток разом з галерами! Не бачити їм більше землі, не почути рідного голосу… Ой, моя донечко, ой, моя квіточко незаймана! О-о-о-ой!

І, ніби десь прорвало греблю, завили жінки, і довго ще лунало за дверима їх пронизливе, розпачливе голосіння.

Настя наче скам'яніла. Все крутилося їй в очах барвистою каруселлю, а серце билася об грати-ребра, ладне розбитися.

Козаки в морі! Козаки!

Він! Він, її коханий, ненаглядний Петро, про якого кобзарі співають пісень і якого так бояться татарки. Xoтілося кинутися навздогін, зупинити стару караїмку з носом хижого птаха і чорними, як вугілля, очима, розпитати, звідки ця грізна чутка, надія на близьке визволення. Але треба мовчати, удавати байдужу… В гаремі скрізь очі й уші. Треба глибоко затаїти свою радість, готуючись до визволення.

Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п'яльці, розкидані по килимах.

Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.

Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.

Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, «аж до султана у гості», як говорив торік старий Карпо?

В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.

— Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, -