Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Всі Ізяслави нетерплячі серцем, — посміявся київський князь і послав наперед себе Дуліба, щоб поміг чернігівському Ізяславу, хоч за ті кілька місяців, що Дуліб був при князеві, той не дуже охоче відпускав його від себе, бо сам часто слабував на серце та на кольки в животі. Отам і відзначився Іваниця аж так, що й Дуліб з прибічного князівського лікаря відразу виріс на особу найдовіренішу і, сказати б, найвтаємниченішу, чи що.
Поки Дуліб втирав Давидовичу у волохаті груди навпроти серця трав'яні настої, Іваниця своїм звичаєм десь собі лінькувато прогулювався або й просто лежав у холодочку, а може, й до Десни купатися подався, хоч чернігівці в такий час, здається, вже й не купалися, вважаючи воду занадто холодною після того, як згасли над нею купальські вогні. Хоч як воно там було, пізно вночі Іваниця розштовхав сонного Дуліба і трохи налякано, що з ним траплялося надто рідко, сказав: «Князя нашого заманюють до Чернігова, щоб убити». — «Якого князя?» — не збагнув спросоння Дуліб. «Ну, нашого, Ізяслава». Дуліб ніяк не міг прокинутися остаточно. «Ізяслава Давидовича?» — спитав. «Та ні, нашого ж, київського. Ці, в Чернігові, цілували хрест Святославу Ольговичу, що вб'ють Ізяслава, підступом взявши. Всі й цілували: обидва Давидовичі й Святослав Всеволодович, бо то ж рідний племінник Святославові». Пояснення Іваницине було таке вичерпне, що перепитувати вже й не годилося. Дуліб тільки поцікавився для годиться: «Звідки відаєш?» — хоч знав гаразд, що Іваниця не зможе сказати, як не казав ніколи. Вдосвіта вони виїхали з Чернігова, доскакали до Ізяслава, і тут Дуліб переповів князеві те, що почув од Іваниці.
Ізяслав не повірив, та й хто б повірив. Спитано Дуліба, як довідався, але тут уже той нічого не міг сказати, бо ж не станеш посилатися на Іваницю. Іваниця для князя ніщо. А для Дуліба все.
— От знаю, та й усе, а ти, князю, думай, — сказав Дуліб.
Ізяслав мерщій послав до чернігівських князів воєводу з запитанням, чи не замишляли вони чогось лихого. Ті відповіли ухильно. Тоді ще один посол поїхав до Чернігова і вже прямо виказав князям у вічі про їхню зраду. Ще спитав посол від імені князя Ізяслава: чи то так, чи не так? Ті довго перезиралися між собою, а тоді звеліли вийти послові, порадившись, знову прикликали його й веліли передати Ізяславові таке: «Брате, цілували хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам, що держиш брата нашого Ігоря, хоч він уже й не князь, а чернець і схимник. Відпусти брата нашого, тоді з тобою підемо. Бо хіба ж любо тобі було б, коли б твого брата держали?»
Тоді відіслав їм Ізяслав їхні хресні грамоти, оголошуючи, отже, війну, а на підмогу собі попросив брата Ростислава з Смоленська і брата Володимира з киянами.
Ось тоді й сталося геть неждане. Кияни, зачувши від Ізяславового посла про зраду чернігівських князів, у нападі дикого шалу кинулися до монастиря святого Феодора, витягли звідти князя Ігоря і вбили.
Коли Ізяслав почув про вбивство, то заплакав і сказав дружині: «Тепер як мені порятуватися від людського поговору? Всі казатимуть, що я вбив Ігоря. А Бог свідок, що я ж ні вбивав, ні научав убивати». Дружина втішила свого князя: «Бог, князю, й усі люди відають, що не ти вбив Ігоря, а його брати. Хіба ж не цілували вони тобі хреста, а потім хотіли тебе теж убити?»
Але дружина на те й покликана, щоб підтримувати та втішати свого князя. А люди? Що вони скажуть? А й не скажуть — подумають. Хоч як там бадьорися, а тінь смерті Ігоря падала на Ізяслава, він збагнув це відразу, відразу й запрагнув відвернути від себе всі підозри. А як ти їх відвернеш? Єдиний шлях — встановити, хто вбив, як це сталося, хто ховався за спинами вбивців.
Князь покликав Дуліба, сказав йому:
Почав ти сю справу тяжку, то вже й кінчай. Поїдь Потаємно до Києва і взнай про вбивство Ігореве. Лиш дня мене, більш ні для кого. Дам тобі гривну князівську й печать. Лазареві, тисяцькому, напишу. Як ти сього не зробиш, то й ніхто мені не поможе.
Князь не питав згоди — посилав, та й усе. Князі завжди так. Щоправда, Дуліб спробував нагадати Ізяславові про своє призначення, однак князь забув про хворощі: клопіт душевний докучав йому набагато дужче, він не став і слів більше витрачати, махнув рукою, та й годі.
— Встряли ми в темне діло, Іванице, — сказав Дуліб, коли вони вже їхали на Київ.
— А, виплутаємось, — безжурно всміхнувся Іваниця.
— Гадаєш, легко нам буде?
— А так, як завсігди.
Дуліб любив Іваницю за впевненість. Іваниці ж подобався Дуліб тим, що ніколи не розпитував занадто. Міг подивуватися, коли щось чув од Іваниці, але й не більше. Зате ніколи не приставав з ножем до горла: звідки, та як, та чому, та за які гроші дізнався? Знаю, ось і маєш.
А знав усе й завжди Іваниця від жінок, а казати про те не хотів нікому. Батькові рідному не сказав би, Дулібові не признався ніколи, та й сам мовби забував про джерела своїх знань. Жінки ж ішли до нього скрізь, як тільки вони з Дулібом з'являлися й ставали для спочинку чи для Дулібової лікарської роботи. Від Іваниці не вимагалося ніякого зусилля: ні кивання пальцем, ні навіть скинення бровою. Його добра душа світилася йому з обличчя, з очей, з усміху, і жінки, зваблені цією невичерпною добрістю, мерщій ішли до Іваниці, дарували, власне, все, що мали, а найперше, мабуть, новини, таємниці, відомості, яких посідали завжди безліч.
Тоді він
