Про маму - Петро Немирівський

Але в мами почалася деменція. І одного дня вона мені не подзвонила, не спитала: «Як справи?» Вже наближався вечір, вже сутеніло, в небі з’явилися перші зорі, а мама мені не дзвонила…

Мені завжди здавалося, що у світі може змінитися геть усе: може початися війна, або станеться обвал на біржі, або циклон знесе будинки і затопить зливою цілі райони, — але, не дивлячись ні на що, мама знайде спосіб мені подзвонити і спитати: «Як справи?»

Але вона не подзвонила в той день. Вона забула мій номер телефона. Вона просто забула, що забула мені подзвонити.

В той день я подорослішав на десять років. І з кожним новим днем її хвороби ми всією сім’єю — я, Лія і тато — дорослішали на десять років.

Глава 4

Нарешті я поставив фінальну крапку в своєму романі, вирішивши, що подальші спроби переробити його лише все псують. Почав звертатись до літературних агентів, які обіцяли мені знайти видавця.

Але удача мені не посміхалась — я отримував від агентів та видавництв лише самі відмови.

Невже мій роман такий поганий? Ця думка завдавала мені нестерпного болю.

Банки і надалі відмовляли мені в позиках, надходили штрафи за несвоєчасну оплату, на кредитних картках постійно зростали борги. Я був змушений підробляти таксистом.

Непомітно для себе я почав пиячити. Вдень я ішов в будинок престарілих до мами, а ввечері, якщо не працював у таксі, — в дешевий паб неподалік від дому. Грав там із місцевими п’яничками у більярд та пив віскі.

Я проклинав себе за те, що колись захотів стати письменником і видати книгу. Перестав заходити до кав’ярні магазину «Барнс енд Нобл», де колись сидів за столиком в компанії письменників.

Одного разу я вештався по місту і несподівано опинився на Юніон-сквер. Був пізній вечір. Накрапав дощ.

Я проходив повз будівлю клініки, де колись працював психотерапевтом. І раптом я вирішив, що маю припинити це божевілля. «Забуду про свій роман, який все одно ніколи не буде виданий. Я повинен займатися тим, що знаю і вмію, на що я витратив роки навчання і практики. Почну заробляти гроші в клініці, віддам борги. Повернуся в родину. Інакше я або остаточно зіп’юся, або накладу на себе руки.

***

Я почав працювати психотерапевтом на старому місці. Повернувся до дружини та сина. На диво, наші стосунки з дружиною стали кращими, ніж були — випробування пішли на користь нам обом.

Глава 5

Тої неділі ми з дружиною та сином пішли в будинок престарілих до мами. Син намагався кормити її з ложечки йогуртом. Мама з’їла три ложечки і промовила:

—   Досить.

Мені здалося, що ці три ложечки йогурту вона з’їла заради нього, так само як він колись їв кілька ложечок «для бабусі».

Син поставив на стіл стаканчик з йогуртом, потім раптом схилився і поцілував бабусю в щічку, і вона посміхнулася. Мама знала, що це її онук.

—   Чомусь згадала, як твоя мама танцювала на нашому весіллі, — сказала дружина, коли ми втрьох вийшли з будинку престарілих. — Я тоді побачила по-справжньому щасливу людину, — вона відвернулася і змахнула сльозинку з очей.

Вона теж бачила, що мама уходить…

***

Я не міг вибратись до будинку престарілих протягом всього наступного тижня: було дуже багато справ на роботі. А ввечері туди їхати нема сенсу: пацієнтів в будинку престарілих зазвичай вкладають спати рано — о п’ятій-шостій годині.

Робочий тиждень майже скінчився, вже настала п’ятниця. І я був щасливий, що мама дожила до суботи і я зможу побачити її завтра.

Завтра погодую її йогуртом, закутаю в теплий плед, вдягну на неї шапочку і вивезу у кріслі-каталці на ґанок погрітися на сонечку. И все буде як зазвичай — заколисувавя себе.

… В п’ятницю в мене була вечірня зміна. Я збирався на роботу. Вдягаючи штани, ніяк не міг влучити ногою в штанину і почав стрибати на одній нозі. І таким чином дострибав до книжкової полиці, де біля книжок стояли різні світлини.

На одній з них в рамочці — мама у своїй улюбленій зелено-блакитній сукні, з пишним, зачесаним набік волоссям, дивиться примружившись і посміхається.

В мене чомусь задрижало усередині.

І раптом… промені світла полилися на мене. Промені вічного сонця материнської любові линули на моє обличчя; цілюще тепло зігрівало мені шкіру, входило у м’язи, суглоби,наскрізьпронизувало все моє єство…

Така сила любові налякала мене…

Це мама так прощалася зі мною.

***

Потрібно було поїхати до неї, в будинок престарілих, але я поїхав на роботу.

…Я вів психотерапевтичний сеанс, мій мобільник безперервно дзвонив. Дзвонила Лія. Я знав, чому вона дзвонить, але я не відповідав.

Мені вже не було куди поспішати. Півгодини нічого не змінять. І година вже нічого не змінить. І доба нічого не змінить. І місяці. І роки.

Час змінював свої звичні межі, Час впускав мене у свої нові для мене володіння.

Я закінчив сеанс, попрощався з пацієнтами і побажав їм гарних вихідних. Коли пішов останній з них, зателефонував Лії.

Що потім? Потім я спокійно вийшов з будівлі клініки і поїхав в будинок престарілих. Сіявся дрібний сніжок, але було не холодно, ще працювали магазини і кафе.

Не знаю, як так сталось, але в метро я проїхав кілька зайвих зупинок і довелося повертатись.

Лія дзвонила, питала, де я і чому так довго їду.

…Я увійшов до палати. Стиснув Лію з такою силою, що здавалося, вона зараз хрусне.

…Ми сиділи біля маминого ліжка: Лія з одного боку, я з іншого. Гладили маму по її гладких ще теплих руках. А моя дружина і тато сиділи у мами в ногах.

Ми теревенили з Лією про різні різнощі і не могли наговоритись. Лія розповідала, що її донька вагітна, що їхнє ательє нещодавно купили китайці.

—   Померти у п’ятницю ввечері, в Шабат, у євреїв вважається великим привілеєм, який випадає лише праведникам, — замислено промовив тато. — Ах!..

***

Минув рік.

Тато намагався пристосуватись до життя вдівця. Він казав, що йому важко витримувати самотність. Лія часто приїздила до нього, залишалась на ночівлю, іноді водила його до кав’ярень і