Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а розчервоніле обличчя пашіло. Біндинг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс із таким самим виразом на обличчі вислуховував різні розповіді Гайні.

Біндинг підморгнув Греберу.

— Кава на завтрашній ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. Зі Шмідтом і Гофманом із гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндингові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.

— Ми не можемо лишити все це на кухні, — промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.

—1 Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.

— А хіба є такі?

Гребер засміявся.

— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.

— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.

Гребер задумався.

— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті. — Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?

— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями та книжками.

— А коли вона почне нишпорити?

— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.

— А якщо в неї є свій ключ?

Елізабет звела на нього очі.

— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.

Гребер відкоркував пляшку.

— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Усе зразу!

— І консерви?

— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Усе наше багатство, чесно роздобуте через корупцію і злодійство.

— І ті, що з «Германії», теж?

— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.

Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки,

відкоркували сливовицю, коньяк і кминову. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.

— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?

Гребер подав їй чарку.

— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.

Гребер обійшов навколо столу й обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше та легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед нйми сяяв святково накритий стіл.

— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.

Елізабет випила свою чарку.

— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.

— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.

Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування, і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь грало радіо. У будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не гіриби-рали; вони чекали, доки знову зголодніють. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка^ а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Усе це є. Воно — у сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитані, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».

Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився. *

— Це вже місяць? — запитав Гребер.

— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це й тому не соромилась.

— То бригада з протиповітряно! охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — У них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?

— Вони працювали цілий день?

— Не знаю. Я не була вдома.

— Мостиво, вони хочуть лише полагодити лінії?

— Можливо.

Елізабет повернулася назад.

— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?

— Так.

— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Яйби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.

Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл^ скрегіт лопат.

— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.

— Ту, що з «Германії»?

— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. Ату, що від Бін-динга,