Дорогою ціною - Михайло Михайлович Коцюбинський
А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником при- марем та з докторами!.. — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар.
— Та не кричи-бо, — гамували його десятники, — криком нічого не вдієш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на наші виноградники… Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном — ніхто не чув, щоб рубали виноград…
Замфір мовчав, насупившись.
Добре, — сказав він перегодом, — я заберу з садка коні, але… — Замфір не доказав, а тільки потряс у повітрі кулаком.
Маріора поралась ще при світлі воскової свічечки біля мисника, а мош-Діма з непритомним усміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату.
Ти вже повернув? — здивувалась Маріора.
Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградинка. — І Замфір розповів жінці вечірні пригоди.
Що ж тепер буде? — заломила руки молодиця, збілівши на виду.
Може, що й буде… — глухо відповів Замфір і із цими словами зняв із цвяха рушницю, дістав із скрині порох та шріт і почав уважно набивати її.
Що ти задумав, нещасний? — налякалась Маріора.
То вже МОЄ ДІЛО…
Покинь мені зараз… Ти хочеш нас посиротити?! — плакала молодиця.
Замфір мовчав.
Покинь, кажу… — і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її від чоловіка.
Замфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але, побачивши бліде, заплакане обличчя жінчине, жбурнув рушницю в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осміхався божевільний мош-Діма…
IV
ОФІРА
Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник, показували їм філоксеру. Показували і Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим. Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, котра дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.
А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а «доктори» все ще обдивлялись виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. «Отрута, отрута», — шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, або що. В серці бідного молдувана надія боролась з жадобою дикої помсти і часом переважало одно почуття, часом друге. А поки що — треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.
Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки. Маріора варила обідати в глиняній кабиці на подвір'ї. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курей, а діти грались із собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.
Враз у двір вскочило два хлопці і, важко відсапуючи, закричали разом:
Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають… Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять…
Маріора як держала горщик в руках, так і впустила його додолу, почувши звістку. Сплеснувши руками, з несамовитим криком: «Валєв, валєв!» (Ой, ой) — вона вискочила на вулицю перша. Замфірові в першу хвилину світ замакітрився, у другу — він біг уже з рушницею в руках на виноградник. Дітвора з голосним лементом покопотіла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастя, зірвався й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись, і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас мамалиґу. Мутні сиві очі божевільного діда нестямно дивились у простору, усмішка застигла на виду, а мош-Діма все сидів нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалиґу, а пси заходились порядкувати у кабиці…
Замфір біг за жінкою. Він нічого не чув, нічого не бачив. Не чув жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись із-під хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушились тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга безконечна курна дорога, котру б він перескочив, якби зміг, одним скоком, дратувала його несказанно.
Аж ось з-за шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть зупинився на хвилинку, тільки на хвилинку. Скажена лютість ухопила за серце, і, стиснувши міцніше рушницю, він побіг далі… А чорний дим усе густішає, все росте… От вже й виноградник видніється оддалік, а на йому метушаться люди, високо здіймаючи оберемки зрубаної лози.
Застрелю, як собаку, — шепче Замфір зсинілими устами. — Га, кати! — лютує він і біжить далі.
От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфір врешті зважується, піднімає рушницю, зводить курок і…
кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові молдувана мигнула блискавкою друга думка:
«Ні, не так… благатиму краще… вони люди, вони зглянуться на мою бідність, на діти дрібненькі… благатиму краще…» Він уже на винограднику.
Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкові виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою. Одні робітники, страшніші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гілляки, ламали тички, другі — носили оберемками зрубані кущі, на котрих гойдались здорові, розкішні кетяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум'ям. Кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному корені або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серці, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.
Обхопивши голову руками, Замфір тільки простогнав:
О, домне, домне! (боже, боже!) Що ж я подію, нещасний? Що ж я подію?
Тихович блідний, вельми зрушений, підійшов до нього.
Домнуле доктор! — з благанням у помутнілих очах звернувся до нього Замфір. — Домнуле доктор! Не рубайте мені виноградника… я бідний, в мене діти дрібненькі… це ж хліб мій увесь.
А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір, мов п'яний, хитаючись на ходу, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом:
Голову мені рубайте, не виноград!., голову!..
Робітники зупинились: їм стало жаль молдувана. Господарське серце зрозуміло весь трагізм ситуації. Тихович не знав, що чинити. Він бігав
