Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде
Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що вона хотіла впевнитись — довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя.
Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим поворотом зупиняється біля Ориськи:
— Cum te chliama? (Як вас звати?)
Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи.
Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу.
„Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дурненька, але найкраща…" — упоминає своє серце Дарка, що починає бунтуватись проти цього упривілеєння.
— Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) — питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке.
На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо „ні", значить по-румунськи „ну", але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цього „ну" догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву:
— Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі „ми" цього року зробимо гарний поступ!
Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя.
— Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? — вимовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель.
— Так, — мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке.
— Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкращій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знання предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цього року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом замилування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою.
— Ага, — досить голосно шепотом бренькнула знову Оріховська, — вивчити Емінеску напам'ять!
— Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? — спитав професор.
— Романовська! Наталка Романовська!
Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. Доглянув спаленілу Романовську:
— Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, — сказав лагідно, як би просив.
Романовська виписала геометричними, чепурними буквами: „Наталка Романовська".
— Я просив підписатись по-румунськи, — завважив професор.
Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав професор.
Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську:
— Чи ви справді так мало знаєте румунської?
Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами:
„Наталія Романовскі"
— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м'якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на „а" при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце.
Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій каліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями.
Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була першою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гімназію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за собою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке.
Відвічна справедливість зсуває пов'язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком.
Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорновика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.
IIПерша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м'яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка приводить до порядку своє довге, бунтівниче волосся.
— Ти не зав'єш собі волосся? — питається Лідка, вся в кучерях, як молодий жид у пейсах.
Дарка тільки видивляється на неї:
— Пощо?
Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними". Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?
Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиночки купаним, обличчям:
— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псувати його руркою… еге, гріх.
Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности.
— Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? — знову вертиться Лідка.
І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що „хтось" цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку.
— Слухай, — каже Лідка, — ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай,