Розбійник - Роберт Отто Вальзер
— Перше ніж ми увійдемо, я маю ще з’ясувати одну просту річ. Що я хочу сказати вам? Те, що ми хочемо кому-небудь сказати, зненацька, дуже часто буває, вилітає нам з голови, якщо тої самої миті на думку спаде щось інше. Але ми повинні тримати свою пам’ять постійно в напрузі, щоб вона залишалася вірною точності й любові до істини. Надто ви мені милі, щоб я з вами сварилася. А щодо тих славнозвісних ста франків, які він давно мав би віддати вам уже навіть із чемности, то, гадаю, тепер його повністю звільнено від цього боргу, адже ви покарали його за ухиляння якраз від цієї повинности. Та про це ми ще зможемо побалакати будь-коли. Тож ті гроші для вас аж ніяк не втрачені, і якщо ви доконче бажаєте, то право на них і надалі зостається за вами. Він завдав вам глибокої кривди, і ви теж завдали йому глибокої помсти. Може, навіть надмірної. Одначе розбійник — особистість така повносила, що від болю він дістає насолоду. До того ж усе наше місто визнало, що він вас загіпнотизував, що він шукав вашої помсти, що ви стали жертвою його вміння накидати жінкам свою волю, тому вас і виправдали. Останні відомості свідчать про те, що його батьківщина — очевидно, Калабрія. Та хай ні в словах, ані в діях його не відчувається швейцарського духу, я все одно вважаю, що він — щирий і добрий швейцарець, рівні йому не знайти. Він вас кохає безмежно, безтямно, святобливо і навіжено. Я, звісно, не маю ані найменшого наміру давати поради, як вам його судити, одначе ви маєте все ж таки визнати, що не скоро знайдете ще одного такого, чий світ почуттів сповнений такої глибокої ніжности і хто для себе не хоче нічого, а хоче лише віддавати усе, що має. Вам досить було б йому тільки сказати: «Дай мені», — бо він лиш на це і очікував, пристрасно й тужно. Але чоловік, украй полохливий, якимсь дивовижним чином зазвичай розполохує всіх дівчат, а той, котрий вас, цебто дівчат, поважає, викликає у вас повагу. Так зване життя він, певна річ, добре знає, та позаяк він ще й прагне любити його і таки любить, то може скластися враження, що він життя не розуміє, й тоді він справляє враження такого собі нетямущого. Та це я між іншим. Головне полягає у тому, що в ньому вирує невичерпна енергія самовіддачі. Ви могли б улаштувати його на роботу з умовою, що заробіток припадатиме вам, а йому платою стане насправді дозвіл один раз на рік побачити вас. Річ у тому, що такий чоловік, як цей ваш розбійник, гаряче прагне служити, тим-то йому треба давати доручення. Але ж ви, безперечно, не повинні були розгадувати, що там у нього в душі, тож добре вже те, що все сталося так, як сталося, а зараз ви вельми мене потішили б, якби його поцілували. Він саме спить, тож не бійтеся, що така ваша ласка викличе в нього сміх. Він, бачте, просто не може не посміятися з усього прекрасного й доброго, святого і мудрого, і саме за це всі на нього і ображаються, цим лиш доводячи, які вони сентиментальні. Так-так, більшість із нас, людей нинішніх, — сентиментальні.
З цими словами вони увійшли до палати.
— Погляньте, яке хлопчаче у нього обличчя! Щоправда, він, попри це, може бути, либонь, чоловіком цілком справдешнім, — зауважила пані фон Гохберґ.
— Едіт, ти простила мене? — прошепотіли вуста того, що спав, таким тоном, який мало не викликав усмішку.
Розбійник сказав це вві сні. Виходить, навіть у сні йому не забракло зухвальства бути поруч із нею. Вона нахилилась над ним, поклала долоню, якою розбійник милувався так часто, на гаряче від лихоманки чоло і припала до його вуст своїми вустами, які він любив понад усе на світі і які обернулись для нього, по суті, вже на святиню.
— І хутра мені він теж не купив. Такого паскудника світ ще не бачив.
Але та, котра щойно сказала це, була йому й уві сні наймиліша. Витала вона в піднебессі, і що гіршої думки про нього була, то вище й чарівніше підносилась у його помислах.
— До чого покликані ми — до порозуміння поміж собою, чи нам, навпаки, судилося одне одного не розуміти, не бути надто щасливими і щастям своїм не дорожити, і щоб наші взаємини переростали в роман, неможливий у тому разі, якби знали ми одне одного краще? — промовила пані фон Гохберґ; бувши жінкою зрілою, вона кинула своє запитання в обличчя світу, назвавши Едіт своєю милою, слухняною донею й намагаючись вивести її із палати. — Він часто стояв навколішках у себе в кімнаті й, згортаючи руки на грудях, благав Господа Бога, щоб він подарував тобі щастя. Не забувай про це. А зараз, якщо ти не проти, вийдімо трохи на люди.
І нарешті, на завершення книжки, ще таке резюме. Усе це, як здається мені, — неначе велика, неймовірно велика іронія долі, смішна й незбагненна. Привід для всіх цих описаних розмислів нам дала акварелька, накидана юним художником, що ледве чи й виріс із хлопчачого віку. Порадіймо такій перемозі мистецтва! Сьогодні, любі пані й панове, я
