Ми проти вас - Фредрік Бакман

— То що ви тут, у Бйорнстаді, вмієте?

Не почувши відповіді, вона знизує плечима:

— Я переглянула всі ваші матчі з попереднього сезону, тож добре бачу, що ви нікудишні гравці майже за всіма показниками. Тому для моєї роботи буде неоціненною допомогою, якщо я дізнаюся, що у вас виходить ДОБРЕ.

Хтось робить спробу пошепки пожартувати «бухати і трахатись», але навіть на це решта групи реагує здушеним бурчанням. А тоді хтось раптом починає сміятися, але не з жарту, а від того, що відбувається на льоду позаду Цаккель. З лави запасних виїздить Бубу — у ньому більше ста кілограмів, зате одягнений він у спідничку, яку поцупив зі складу фігурного катання. Бубу робить три піруети один за іншим, старші гравці в центральному колі зустрічають його оплесками і потішними криками. Елісабет Цаккель не перешкоджає йому, попри те, що зараз глумляться не над Бубу, а над нею.

Але крики замовкають, коли Бубу починає четвертий пірует, і він навіть не встигає зрозуміти, на що наштовхнувся, як в очах йому все темніє. Коли Бубу розплющує очі, то вже лежить на спині й заледве може дихати, а Елісабет Цаккель без жодної емоції нависає над ним і запитує:

— Чому ніхто не навчив тебе нормально їздити на ковзанах?

— Ге?

— Ти важиш, як пором, і я бачила, як ти витягнув сокиру з капота автомобіля. Якби ти вмів нормально їздити на ковзанах, я б нізащо не змогла так легко перекинути тебе. І ти б не був аж таким нікудишнім гравцем. То чому ніхто не навчив тебе їздити?

— Я… не знаю, — віддихується Бубу. Він далі лежить на спині, а груди в нього болять так, ніби його не збили з ніг, а переїхали.

— То що ви тут, у Бйорнстаді, вмієте? — всерйоз повторює Цаккель.

Бубу нічого не відповідає. Цаккель дає йому спокій і під’їжджає до центрального кола. Але врешті хлопець повзком стає на ноги, скидає з себе спідничку і каже, сердито й принижено водночас:

— Працювати! Ми у Бйорнстаді вміємо працювати. Про це місто можуть розказувати багато паскудства… але ми вміємо ПРАЦЮВАТИ!

Старші гравці трохи смикаються, але ніхто не заперечує сказаного. Тому Елісабет Цаккель каже:

— Ну ось! Так ми й переможемо. Будемо працювати наполегливіше за всіх інших. Якщо вам треба поблювати — ось маєте відра. Я чула, що спортивний директор не любить безладу, тому маю підозру, що блювотиння на льоду йому не потрібне. Вам знайома вправа «дістань до бортика»?

Гравці голосно стогнуть, тренерка вважає це ствердною відповіддю і розставляє принесені відра. Решта тренування минає в жахливих вправах із кардіонавантаженнями. Біг на максимальній швидкості від одного бортика до іншого, потім переміщення боком, тоді боротьба — працювати, працювати, працювати. Жодне відро не залишається порожнім під кінець тренування. А єдиним гравцем, який протримується до останнього, виявляється Амат.

На початку старші гравці, звісно ж, намагаються зупинити його — не відкрито, а просто перепиняючи дрібними прийомами, які видають за випадковості, як-от ударити гострим ліктем у тисняві, потягнути за светр саме тоді, коли Амат розганяється, непомітно підставити йому ковзан, щоб він утратив рівновагу. Більшість гравців на арені важать на тридцять-сорок кілограмів більше за Амата, їм достатньо просто нахилитись у його бік. Амат не винен, що вони таке витворяють, бо не викаблучується і не намагається привернути до себе увагу — просто він у найкращій формі. Інші на його тлі виглядають повільними, а цього вони не бажають терпіти. Тому змушують Амата падати, знову і знову, але він знову і знову піднімається. І розганяється ще швидше, ще жорсткіше бореться, ще глибше вгризається в себе. І погляд його стає ще чорнішим.

Ніхто не знає, котра година, Елісабет Цаккель не дає знаку, що вони закінчили тренування. Один за одним старші гравці згинаються і падають на лід. А коли піднімають погляд — бачать Амата, який залишається на арені. Скільки б разів Цаккель не наказувала йому розганятися між бортиками, їй однаково не вдається довести його до граничного виснаження. Амат тримається на ногах, хоча його светр аж темний від поту Напівпритомний Бубу лежить на льоду, його аж розпирає від гордості і заздрощів, коли він спостерігає за другом, який це припиняє працювати, працювати, працювати.

Амат у команді наймолодший. Після тренування, коли він у душі, його стегна так сильно тремтять, що йому ледве вдається втриматися на ногах. Але коли він виповзає в роздягальню, обмотавшись рушником, то бачить свої черевики — повні піни для гоління.

І тоді воно стає того варте.

* * *

Коли Елісабет Цаккель після тренування, яке вже давно закінчилось, іде порожньою льодовою ареною, в роздягальні ще лишився один гравець. Бубу, величезний, як дійна корова, і все ж маленький, як переляканий їжачок, сидить, втупившись вологим поглядом у пару черевиків, у які ніхто не напустив піни для гоління. Коли Бубу вийшов із душу, старші гравці тільки проричали: «Ну, бляха, дякуємо тобі, засранцю, за кардіотренування!», «Ми вміємо працювати!», «Нафіга ти, бляха, верзеш перед хокейним тренером таку довбану дурню?».

Амат намагався розрадити його, Бубу віджартовувався, Амат занадто виснажився, щоб наполягати. Коли він і решта гравців пішли, Бубу залишився сам у роздягальні, найменший у світі.

— Вимкни світло, коли підеш, — каже Цаккель, бо вона не дуже добре розуміється на… почуттях.

— Як зробити так, щоб мене поважали? — шморгає Бубу, і Цаккель почувається страшенно ніяково.

— У тебе… шмарклі… всюди, — відповідає вона, показуючи долонею на своє обличчя.

Бубу втирається долонею, а Цаккель, здається, в глибині душі прагне згорнутися калачиком і закричати.

— Я хочу, щоб мене поважали. Щоб мені в черевики теж напустили піни для гоління! — ниє Бубу.

Цаккель стогне.

— Здалася тобі та повага. Це не настільки важливо, як ти думаєш.

Бубу кусає губи.

— Вибачте, що я показав вам хрін, — шепоче він.

Цаккель розпливається в непомітній усмішці:

— Ну, на твій захист скажу, то був такий собі хрін, — відповідає вона і відміряє кілька нещасних сантиметрів між великим і вказівним пальцями.

Бубу починає реготати. Цаккель запихає кулаки в кишені й тихо дає йому пораду:

— Бубу, ти повинен приносити користь команді. Тоді тебе будуть поважати.

Цаккель виходить, не чекаючи наступних запитань. А Бубу тепер щоночі лежатиме без сну, думаючи, що ж вона мала на увазі.

Дорогою додому він заходить до крамниці. Купує піну для гоління, щоб не засмучувати свого старого. Кабан, побачивши у передпокої зіпсовані черевики, міцно обіймає сина. Таке буває нечасто.