Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
А Корній Петрович сердито зазначив та ще й підпер словами:
— Отаке, як бачиш. Мені Саливон ще й он що сказав… Бодай їм, іродовим душам, до Страшного суда це тільки й слухати, що я почув. Він мені казав, що ще не встиг Мадес доїхати до хати із Рохмистрівки, а вже коло Мадесових сіней Парком його ждав. І гукнув йому назустріч, щоб Брусову шахву з ліками негайно навантажив на воза та й віз до Онопрейовича… І навантажили, і відвезли тієї ж ночі… Ограбували і обдурили… І тепер і мені судилося не в своїй домовині, у якій спав десять років, а може, і без домовини лягти у сиру землю… Іродові душі… Нам людина робила, робила, та й пришилося у позиченому іти на той світ!
І високий знов обізвався:
— А хіба ви, Корнію Петровичу, таки віддали Саливонові свою домовину?
— А ти що, хіба б не віддав?.. Вилежав я її, слава Богу, добре та ще й не засмердівся, а старий Брус і засмерджений, і обгризений польовою звіриною… І його не можна було взяти і в хату на лаву, хоч би для закону. І його піп наш, спасибі йому, звелів укласти у домовину і занести в церкву. Мали б його оце сьогодні вранці і поховати, та ждуть із Києва молодого Бруса на похорон. Піп ще вчора дав телеграму. І Іван мав приїхати оце минулої ночі. Але нема. І піп каже, що треба почекати до півдня, бо поїзд приходить і вдень. І як не буде нікого з Києва на одинадцяту годину, то будуть ховати…
— Кажуть люди, що з Іваном Брусом приїде і новий директор Матусівського заводу. Добре було б, якби так справді…
Додав знов свого високий чоловік з сухою вербовою гіллячкою в руці і подивився нерішучим і допитливим поглядом навкруги.
Та Корній Петрович, глипнувши на його і зміривши поглядом тих, що його слухали, зневажливо засміявся:
— Ге–ге–ге… Жди, як той кацап ждав над ополонкою!..
Почувся сміх і в натовпі, який від останніх слів ще тісніше згромадився навколо розмови. І Корній Петрович, відчувши себе у розмовнім осередку, замовк і почав витягати із широких своїх штанів кисет з тютюном, неначе не зважаючи ні на кого для того, щоб покортіло людям. Він поглядав і за ограду. Видно, він мав намір вийти туди з цигаркою. Йому було років під сімдесят і був середнього зросту і кремезний. На голові мав аж поруділий від давнини бриль, але цілий. І з–під його виднілися пристрасні і лукаві очі. А під м'ясистим носом звисали довгі вуса проз куточки рота. Вони були сиві. Тільки посередині над губою немилосердно рижіли, засмалені курінням. Кажуть, що у його і сопілка так само була рижа і смерділа горілим тютюном. Аж ось, підтримуючи останні слова Корнія Петровича, вмішався в розмову невеличкий селянин, Антін Лєвинко:
— Мабуть, ваша правда, Корнію Петровичу, бо уже новий дирехтор приїхав… Уже і ждати не треба, як кацап над ополонкою… Ге–ге–ге… Приїхав… Бачите, яка вона, правда для нас…
І замовк, оглядаючись на боки. Але тут Корній Петрович, уже геть повернувшися до його і тримаючи у лівій руці кисет, майже грізно спитався:
— А які ж це тобі принесли горобці на хвості таку звістку про нашого нового добродія?..
— Ге–ге… Істинно, що принесли, та ще таку, якої не вичитає і наш паламар із свого сонника. Отож увечорі, як привіз Мадес батькову аптечку до Онопрейовича, то з ним прийшов і Маздигін. І Онопрейович, як уже зсадили шахву з воза, щось почав шептати до Маздигона, то сюди, то туди блимаючи очима. Аж тут я враз чую, що Онопрейович почав говорити по–настоящому: «А чи ніхто, мовляв, не відбере привезене лікарство?» Я припав щокою до штахветини та й слухаю. А Маздигін і каже: «Ніхто не відбере, бо ця земля належить заводові, і що він скаже про це з неділі новому дирехторові… І ділові буде край, та й годі… Ніхто, каже, не відбере»…
І люди кругом загомоніли, і почулися сердиті вигуки:
— Послухайте його, він вам накаже і про сухий попіл і про мокрі яйця… — Та що це той дирехтор є муха, яка може сісти так на стерво, що ніхто й не помітить?..
— Не вірите?.. То от же вам моє останнє слово…
Гаряче запевнив Антін Лєвинко:
— Я саме вийшов того вечора із хати та й дивлюся на ставок, чи не піти вранці з роголею та вловити явдошок. Аж чую: віз приїхав. А я зараз же поміж соняшниками та до тинка… Та й став під вишенькою у гарбузинні і все бачив, як на долоні, і все чув так, як оце вас… І якби хтось мені казав, то я б ніколи не повірив би, а то воно он як вийшло. І чи вірите мені, чи ні, а правда не потребує свідків…
Аж тут знов почувся голос Корнія Петровича:
— Давайте дорогу, давайте дорогу, бо дирехтор наближається до Антона Лєвинка…
— Та який же я дирехтор? — відгукнув йому Шелестіян, що несподівано з'явився між людьми.
— А такий, що ти маєш видерте око… Хто дере, той дирехтор…
— Якщо так, то однаково я вам непотрібний, бо я старий дирехтор. Я видер собі око двадцять років тому, а ви чекаєте нового.
— Що, що нового? Так то не такий, бо того ховають від нас… Мабуть, якась паскуда з видертими обома очима? А тебе паскудою не можна звеличати, бо ще блимаєш із
