Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій

— Щось трапилося? — турбуючись, запитала Женя. Валізи вже стояли біля порога, до потяга залишалося майже нічого, близько години.

— Ні, все гаразд, — відповідав він, — усе просто пречудово! — Він коротко розповів про бомбу (змовчав про принцесу й свій фальшивий подвиг), а також чим закінчилися всі історії з убивствами й контрабандою. — От і все. От і скінчилося моє відрядження. Але, у цілому, треба визнати, воно видалося надзвичайно вдалим!

Лев недовірливо подивився на нього.

— Радику, а чому ти почав віскі колою розбавляти? Це ж шкідливо, до того ж, продукт у чистому вигляді, як на мене, набагато смачніший.

— А це щоб печінка швидше розвалилася на шматки — і я здох.

Радик спробував обійняти Женю й поцілувати, але та відсторонилася, відклала виделку вбік і рішучим тоном запитала:

— Скажи, а ти нічого не говорив у СБУ про те, що Червоний Дон, можливо, вивіз усі документи й креслення за кордон? Що він збирається там побудувати новий завод?

Що міг відповісти їй Рад? Що це ще потрібно довести? Що це затримало б їх тут ще на якийсь час, хто знає, на який, і могло негативно відбитися на його кар’єрі?

— Саме так, що можливо. А можливо, що й ні. — Він знайшов тільки такі слова у відповідь.

— Так це ж якраз і потрібно перевірити! Просто необхідно! У мене купа документів, є свідки. Ти розумієш, що наше місто може залишитися без заводу, а люди — без роботи? Адже це — злочин!

Він не став сперечатися. Не бачив сенсу. Як не бачив він сенсу і щось говорити Качанову про Червоного Дона і креслення. Він розумів, що все це даремно, і якщо до чогось і приведе, то тільки до нових неприємностей. А вони йому зараз абсолютно не потрібні. Як, власне, і потім.

— Ми їдемо. Більше нема про що сперечатися, — його тон не терпів заперечень, і всі замовкли, опустивши погляди у тарілки. Рад хлюпнув собі віскі й знову одним духом випив. — За знайомство. І наше щастя! — Він посміхнувся Жені, але та не відповіла. Пауза затягувалася, і Рад, згадавши Перетятька і Вавилон, вирішив наостанок розпитати у Льва, що той ще знає про вежі. Лев вибачився й вийшов у бібліотеку, а вони з Євгенією продовжували сидіти і роздивлятися стіни.

— Що трапилося, Квіточко? — запитав він. — Щось не так?

— Все нормально. Не звертай уваги, мені трохи зле, — вона погладила свій живіт. — Не пий, будь ласка, більше, нам незабаром їхати.

— Я знаю. Усе добре, пробач. — Йому вперше стало неприємно, що у Жені народиться дитина від іншого чоловіка, і йому стало сумно. Треба ж, адже я дотепер про це всерйоз і не замислювався, сказав він собі. Треба ж!

Повернувся Лев з товстими книжками, трохи погортав і зачитав кілька абзаців: «Символіка Вежі (за картами Таро) — розбиті надії, символ життєвої кризи й ламання стереотипів, старих уявлень. На зміну має прийти нове, це зміна життєвих етапів, але це не кінець — усе минеться, але з сильними потрясіннями…» Так, далі: «Символ сходження й пильності, Вежа зі слонової кістки символізує недоступний жіночий початок, цноту.

У християнстві — символ Діви Марії…» Ага, от іще: «…для жінок — притулок, захист, для чоловіків — фалічний символ. Корелюється із будівництвом Вавилонської вежі…» — «У казках, міфах — архетип руйнування в’язниці. Герой звільняє принцесу і знаходить скарб. Вежа — символ того, що заважає людині побачити справжній стан речей…»

Радик слухав, розкривши рота, мало що розуміючи у загальному, так би мовити, історико-міфологічному контексті, але чудово вловлюючи суть.

— Леве, скажи, там щось є про Вавилонську вежу детальніше? Не можеш пояснити, у чому там фішка?

— Ну, це біблійна історія, — в’яло почав Лев, — яка відома майже всім.

— Як бачиш, далеко не всім.

— Якщо коротко, то це виглядало так: у Вавилоні будували дуже високу вежу, найвищу у світі. Але людям навіть цього виявилося замало, і вони вирішили будувати її ще далі, аж до неба, щоб зрівнятися з Господом, таки вони виявилися марнославні. Але Господь розлютився — і змішав у Вавилоні всі мови, і тоді люди якийсь час не могли спілкуватися.

— А вежа?

— Вежу зруйнували, звісна річ.

— Гм, — Радик здивувався, — треба ж, як багато у світі залежить від мови й від слів!

— Так, навіть набагато більше, ніж ми можемо це собі уявити! — Лев осідлав свого улюбленого коника,

і зупинити його вже було важко. — Кабалісти, наприклад, вважають, що світ створили літери, а комбінації звуків створили реальність. Тому вся реальність — це не що інше, як сукупність звуків, які мають сакральне значення. Напевно, звідси можна зробити такий висновок: якщо «На початку було Слово…», то це Слово було вимовлено, значить, на початку був Звук. Він створив світ, і той Звук є Бог!

— А як це стосується Вавилона? — Рад уже встиг налити й випити і тепер тримав чарку на витягнутій руці перед Львом. Той узяв і теж влив напій у себе одним духом.

— Господи, як я тепер житиму без вас і без віскі? — іронічно-пригнічено зауважив він. — Це трагедія якась!

— На, візьми. — Рад раптом зняв із руки «роллекс». — Це подарунок. Бери-бери! Не можна відмовлятися!

— Так він же страшенно дорогий! Навіщо він мені, я ніколи годинників-то і не носив! — Лев, милуючись, вертів подарунок у руках.

— Не хочеш — не носи. Продаси, я дозволяю, як дарувальник, зробиш собі ремонт. — Радик оглянув убогу кухню. — Вони тисяч на п’ять потягнуть.

— Гривень?

Рад пхикнув від задоволення:

— Доларів, Леве, доларів!

Женя спостерігала цю сцену з величезним подивом. Вона не очікувала такого широкого жесту, в її душі останні години боролися два почуття: з одного боку, вона начебто любила Родіона й хотіла поїхати з ним геть з цього довбаного міста, з другого боку, малодушність Радика щодо