Знедолені - Віктор Гюго
Він стояв так, ніким не помічений, близько хвилини. Аж раптом Фантіна підвела очі, побачила його і змусила обернутись пана Мадлена.
У ту мить, коли погляд Мадлена зустрівся з поглядом Жавера, Жаверове обличчя стало жахливим, хоч він і не ворухнувся, не зрушив з місця, не ступив і кроку. Жодне людське почуття не буває таким страхітливим, як радість.
То було обличчя демона, який з’явився по душу грішника.
4. Законна влада поновлює свої права
Фантіна більш не бачила Жавера від того дня, коли пан мер визволив її з лабет цього чоловіка. Тепер вона не сумнівалася, що він прийшов по неї. Вона не могла дивитись на те жахливе обличчя, їй перехопило подих, вона затулилась долонями і закричала з мукою в голосі:
— Пане Мадлен, врятуйте мене!
Жан Вальжан — віднині ми називатимемо його тільки так — підвівся й лагідно сказав Фантіні:
— Заспокойтеся. Він прийшов не по вас. — І, звертаючись до Жавера, мовив: — Я знаю, чого вам треба.
— Ходімо, швидше! — прогарчав Жавер.
Він навіть порушив букву закону й не пред’явив ордера на арешт. Він вважав Жана Вальжана своїм особистим супротивником, невловним і таємничим, який вислизав із його чіпких обіймів ось уже п’ять років. Отож сьогоднішній арешт був для нього просто щасливим кінцем тривалого полювання.
На крик Жавера Фантіна знов підвела очі. Але пан мер був із нею. Чого їй боятися?
І раптом вона побачила таке, що не могло привидітися їй навіть у гарячковому маренні. Вона побачила, як поліційний шпиг Жавер ухопив пана мера за комір. Вона побачила, як пан мер похилив голову. Їй здалося, що світ обвалюється.
Жавер і справді вхопив Жана Вальжана за комір.
— Пане мер! — зойкнула Фантіна.
Жавер зареготав, вищиривши зуби в страхітливій гримасі.
— Нема тут ніякого пана мера!
Жан Вальжан не пробував скинути руку, яка тримала його за комір редингота. Він почав:
— Жавер…
— Для тебе я «пан інспектор», — урвав його Жавер.
— Пане інспектор, — сказав Жан Вальжан, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.
— Голосно! Говори голосно! — відповів Жавер. — Зі мною не шепочуться!
Жан Вальжан повернувся до нього обличчям і проговорив поквапно й дуже тихо:
— Дайте мені три дні! Тільки три дні, щоб я міг привезти дитину цієї бідолашної жінки! Я заплачу, скільки буде треба. Ви поїдете зі мною, якщо захочете.
— Ти смієшся з мене! — прогарчав Жавер. — Просиш три дні, щоб накивати п’ятами! Мовляв, я поїду по дитину цієї дівки! Ха-ха! Ну й спритник!
Фантіна затремтіла всім тілом.
— По мою дитину! — закричала вона. — То моя дитина не тут? Сестро, скажіть мені, де Козетта? Я хочу бачити свою дівчинку! Пане Мадлен! Пане мер!
Жавер тупнув ногою.
– І ти туди ж! Ану прикуси язика, хвойдо! Оце країна: каторжників тут обирають мерами, а повій доглядають ніби графинь! Але годі! Більш такого не буде! — він пильно подивився на Фантіну й провадив, зібгавши в жмені краватку, сорочку й комір Жана Вальжана: — Так от затям собі: немає тут ні пана Мадлена, ні пана мера, а є злодій, грабіжник і каторжник на ім’я Жан Вальжан. Уторопала?
Фантіна рвучко випросталася, сперлася на свої худі руки, подивилася на Жана Вальжана, подивилася на Жавера, подивилась на черницю, розкрила рота, ніби збиралася щось сказати, з горла в неї вихопилося хрипіння, вона простягла перед собою руки, ніби шукаючи, за що ухопитися, і повільно злягла на подушку. Голова її вдарилась об узголів’я ліжка і впала на груди. Рот лишився розкритим, очі — розплющеними.
Вона була мертва.
Жан Вальжан поклав свою руку на пальці Жавера, які тримали його за комір, і розтиснув їх, наче пальці хлоп’яти.
— Ви вбили цю жінку, — сказав він.
— Годі! — люто вигукнув той. — Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати повчання. Іди за мною, а то — наручники!
У кутку кімнати стояло старе залізне ліжко, на якому спали під час чергування сестри. Жан Вальжан підійшов до того ліжка, миттю відламав уже розхитане бильце, що легко піддалося його могутнім м’язам, висмикнув звідти залізний прут і подивився на Жавера. Жавер поточився до дверей.
Жан Вальжан із тим прутом у руках підійшов до ліжка Фантіни. Там він обернувся і тихо сказав, звертаючись до Жавера:
— Не раджу турбувати мене в цю хвилину.
Відомо точно, що Жавер здригнувся.
Він хотів був піти покликати охорону, але Жан Вальжан міг скористатися з його відсутності й зникнути. Отож він стиснув у руці свого кийка, тримаючи його за нижній, тонший кінець і прихилився до одвірка, не зводячи погляду з Жана Вальжана.
Жан Вальжан сперся ліктем на бильце ліжка, опустив голову і втупив погляд у Фантіну, нерухому й випростану. Безмовний, заглиблений у себе, він у ці хвилини, здавалося, забув про все на світі. Його обличчя й поза виражали одну тільки невимовну жалість. А потім він нахилився над Фантіною й тихо заговорив до неї.
Що він їй казав? Ніхто на світі цього не чув. Можливо, їх чула смерть? Але сестра Симпліція, єдиний свідок тих подій, розповідала потім, що коли Жан Вальжан щось прошепотів на вухо Фантіні, вона помітила, як щаслива усмішка проступила на блідих губах мертвої і зблиснула в потьмянілих зіницях, сповнених подиву перед таємницею могили.
Жан Вальжан узяв обома руками голову Фантіни й поклав на подушку, зав’язав поворозки на комірі її сорочки і прибрав волосся під чепчик. Потім закрив їй очі.
Обличчя мертвої в ту мить, здавалося, просвітліло. Фантінина рука звісилася з ліжка. Жан Вальжан опустився навколішки, обережно підняв цю руку й поцілував.
Потім випростався й обернувся до Жавера.
— Тепер я у вашому розпорядженні, — сказав він.
5. По небіжчиці й могила
Жавер відпровадив Жана Вальжана до міської в’язниці.
Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: «Це колишній каторжник», — усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки «каторжником».
Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього — і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.
Надвечір того самого дня ця достойна бабуся сиділа у своїй комірчині, розгублена й засмучена. Фабрика
