Мудрі жінки - Людмила Когут

Амед зупинив машину на їхньому улюбленому місці — біля ріки та аеропорту. Зачинив машину і перейшов до Лариси в салон. Опустив великий екран телевізора і вони опинились удвох у маленькій кімнатці на колесах. З екрана відомі артисти співали і танцювали для них двох. Надворі вечоріло. І що темніше ставало за вікнами, то гарніше і романтичніше було в машині. На панелях автоматично вмикалися маленькі різнокольорові ліхтарики, які створювали враження казкової ночі і нагадували зірки на небі.

Амед розкоркував для Лариси гарне вино, подав цукерки, нарізав фрукти.

Чоловік і жінка, закохані і збуджені, лежали у зручних кріслах і цілувались. Від сув’язі романтичних відчуттів у Лариси на очі наверталися сльози…

Вони кохалися, і це було злиття двох різних людей. Ларисі здавалось, що вона літає десь у небесах, і зірки, які були над нею, по-змовницькому їй підморгували.

В їхньому коханні була якась дивна нереальність. Ось Амед тут, поряд. Іакий ніжний, темпераментний, ласкавий. Але це зараз, сьогодні. А завтра? Чи буде знову плисти цей романтичний човен кохання? Чи не перекине його життєвий шторм?

Зацілована, залюблена Лариса поверталася додому. Розлучатися, хай навіть на короткий час, було важко. Були нові зустрічі, кохання і розлуки. Коли не бачились, то багато спілкувалися телефоном. Тільки Амед розумів, що Лариса відповідала йому своєю ламаною англійською. її рівень знання іноземної мови можна було порівняти з мовою трирічної дитини, яка лише починає говорити — без вживання правильних відмінків, часових форм.

Лариса ніколи не телефонувала коханому, хоча мала номер його телефону.

По-перше, він телефонував сам, а по-друге, з ким би і про що вона могла поговорити в його офісі?

Якось Лариса зателефонувала Оксані, а голос — сумний-сумний. Подруга зрозуміла: щось трапилось.

— Амед не телефонує цілий тиждень!

Оксана заспокоювала, як могла. Може, десь поїхав далеко по роботі.

Не телефонує другий тиждень, третій, місяць. Лариса аж з лиця спала.

— Шукай номер телефону, будемо телефонувати самі, — вирішує Оксана. — Запхай свій гонор до торби, треба з’ясувати, що трапилось.

Дали номер телефону фірми, в якій працював Амед, одній землячці, яка давно живе у США, має громадянство й іноземна мова для неї не є перешкодою у спілкуванні. Вона набрала номер і покликала Амеда. Враз — аж змінилась на лиці. Подякувала, поволі поклала телефонну слухавку.

Подруги, затамувавши подих, чекали відповіді, а жінка намагалась дібрати слова, щоб повідомити почуте. Амед один їхав своєю машиною з роботи, був дуже стомлений. Заснув за кермом і розбився… Загинув…

Лариса декілька хвилин сиділа, як німа. А потім її гірким сльозам і розпачу не було меж. Оксана не могла залишити подругу в такому стані.

Проговорили всю ніч. Говорили про все: про нещасливе сімейне життя, важку роботу вдома, про постійне безгрошів’я, про гірку жіночу долю, про нездійсненні надії на краще життя тут, на чужині.

Подруги то говорили, то плакали, зрідка — сміялися самі зі себе. Лариса все бідкалась, що це вона винна в загибелі Амеда — її безталання передалося коханому.

Вона сплакалась і змарніла. Робота і заробітки її вже не втішали, як і життя тут, за кордоном. Сказано ж про неї: не мала щастя змалку, не матиме і до останку.

Вона ще трохи попрацювала в Америці. Купила дітям і друзям подарунки і поїхала додому, щоб більше ніколи не повернутися сюди, де її ніхто вже не чекає…

Може, там, біля дорослих уже дітей, на своїй рідній землі, фортуна нарешті змилосердиться над Ларисою, дасть промінь надії на краще зболеній жіночій душі і поверне своє колесо в інший бік.

Хай їй щастить!

Ірина довго вмощувалась у глибокому кріслі. Звично підібгала під себе ноги. То була її улюблена поза в цьому старому кріслігойдалці. Завжди таке зручне, сьогодні воно не приносило їй ніякого задоволення та довгоочікуваного відпочинку.

У кріслі сиділа замучена неприємностями жінка, зажурена і нещасна. Вона не знала, куди подітися від тої біди, яка на неї впала так зненацька.

Ірина обвела поглядом кімнату, в якій панував безлад. Посеред кімнати стояла велика спакована валіза і маленька дорожня сумка. Через декілька днів вона їде в далеку подорож..

Як Ірина чекала цього дня, відкладала гроші на квитки, готувала відповідний одяг! Іде ж бо не куди-небудь на периферію, а у Францію та Італію.

Щовечора лягала спати і мріяла, як вона буде ходити по Парижу, оглядати Лувр та інші архітектурні дива Франції. А Італія! Від одних слів «Рим» і «Венеція» в неї стискалося серце! Але зараз в Ірини зовсім не було настрою до подорожі, до відпочинку.

Квитки і путівки оплачено — потрібно їхати, бо витрачені немалі кошти, але їхати немає з ким. Найкраща подруга, з якою так давно планували цю подорож, посварилася з Іриною, сказала, що назавжди викреслила її зі свого життя.

Хоч як перепрошувала Ірина товаришку — та була непохитною. Ірина вирішила ще раз нагадати Світлані, які гарні стосунки були в

них доти, доки шквал неприємностей не розтрощив мур їхньої довгорічної дружби.

Ірина переглянула свої альбоми світлин, вибрала значну кількість спільних із подругою, повкладала їх у новий альбом. Відібрані світлини вона відіслала своїй найкращій і найщирішій подрузі поштою з доставкою до адресата, хоча жили вони в сусідніх будинках —