Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

— Ну… так… але коли ще трапиться така нагода? Раптом ти напишеш книжку — а її розкуплять?

— Бамбула, не падай духом, у нас, як казав великий Бампер, усьо спереді. Я напишу оперу!

— Нарешті ти йопнувся остаточно.

— Ні, чувак, серйозно! Я напишу оперу про Артеміду! Бампер складе музику. Ти будеш художником-постановником. Антична Греція, діла, дія в лісі і на озері, туніки, хітони, тоги… Січеш?

Бамбула обімлів.

— Ти… не приколюєшся?

— Зберемо суперовий склад виконавців.

— Паваротті, — замріяно сказав Бамбуліні.

— Так! А потім приходимо до «Артеміди» і кажемо: ось лібрето, ось партитура, он Паваротті, нам треба гроші на костюми і морозиво для німфеток з почту давньогрецької богині. То є скажена реклама! Ми провеземо оперу по всіх європейських містах! Відень, чувак, Мілан, «Ля Скала». Українську горілку почнуть купувати навіть у Стокгольмі! «Абсолют» збанкрутує.

— Чувак, я сьогодні ж, негайно, телефоную Бамперу.

— Давай, домовилися. А я повертаюся додому і сідаю за лібрето.

— Старий, ти ҐЕНІЙ! Чому ти досі не заробив жодної копійки?

— Може, тому, що я ще ніколи не писав опер. Усе рецензії та рецензії…

Вони пішли до столу і випили за те, щоб у Паваротті ніколи не було ангіни. Потім за Бамперові клавіші. Бамбула пропонував пити за кожну клавішу окремо, але Мар'ян і Славко запротестували. Галя принесла дві непочаті фляшки чудесної горілки. Вони випили за те, щоб у Костиковій самописці ніколи не закінчувалася паста і він пішов давати інтерв'ю Аліні.

Вони сиділи в напівтемній Бамбулиній майстерні, Андрій знімав бесіду, Артур скрушно стенав плечима, бо до звукового ряду раз по раз вдирався стукіт електричок, які шастали повз Біличі. Костик намагався стисло пояснити, чому він вирішив спалити книжки і що означає Стрижень Світу. Стисло не виходило, Костик лютився. Колись Герман Гессе пояснив мрійливому юнакові, що йому доведеться жити у «фейлетонній добі» і суворо заборонив давати будь-які інтерв'ю. Сьогодні він мусив зраджувати улюбленого Гуру, але Аліна виявилася невблаганною, незважаючи на всю її м'якість і лісовий спокій. «Глядачі повинні знати причину, інакше вони нічого не зрозуміють», — лагідно й терпляче переконувала вона. Тоді Костик сказав, що він із самого малечку страшенно любив писати і палити книжки, що він є одним з останніх степових вовків і українських гіпі, а гіпі ніколи не працюють і не протестують, вони тільки те й роблять, що грають на гітарах, співають, п'ють чудесну горілку і палять святу сестру маріхуану, святкують, одне слово, і що святкування є головним завданням людини на цій буденній землі, тож у жертвоприношенні книжок невідомому богові він вбачає свято, а Спілку все одно скоро шляк трафить, бо ми вже створили альтернативну до неї Асоціацію українських письменників. Артур відчепив від його синьої теніски мікрофона і вони з Аліною почали говорити про життя.

Нарешті сонце не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися до своїх гнізд і вмощувалися на нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові небеса і виголосив промову, звертаючись до Мар'яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися перед Деревом Життя.

— Дорогі друзі! Браття! — сказав Костик. — Цієї надвечірньої миті на нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли в безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово — це вогонь, а не цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде…

— І ніякі, — додав Бамбула.

— Прошу не перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, коли таки заходило на свободу, ми опинилися в минулому часі, тобто, за всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, коли людина не може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина не живе поетично, тоді вона не живе взагалі. Живе Слово не має нічого спільного з друкарською фарбою на папері. Я гарно промовляю? — понизивши голос, запитав Костик.

— Гарно, старий, страх як гарно, давай тільки покоротше, бо в них таки урветься сьогодні терпець, — сказав, похитуючись, Бамбула й озирнувся через плече на Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. — А коли рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От я пам'ятаю, як…

— Не псуй чоловікові кайф! — обурився Славко. — У нього сьогодні історичний день. Це все одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

— Тарас Бульба убиває сина Андрія… Бамбулу, — поправив Мар'ян, розгладжуючи перед телекамерою набурмосені вуса.

— І чого ти такий Бамбула, — завівся Славко. — Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п'ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки óпа-óпа буває.

— Та нехай триндить, хіба я не розумію, — виправдовувався Бамбула. — Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе…

— Зайве потім виріжуть, — роз'яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: — Я хочу нагадати вам слова видатного французького поета Альфреда де Віньї, який написав «Смерть вовка»…

— О, почалося, — застогнав Бамбула.

— …і якому ніколи не наважувалися затикати рота різні там Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та в нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви зараз почуєте, я переписав для себе у п'ятнадцять років, щоб завжди пам'ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети — найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом до божевілля. Більше нам не судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне — гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже не хитаючись, швидко підійшов до Аліни.

— А