Пекло на землі - Віталій Юрченко

На перебій вдирались в двері, проходили довгими сіньми і втискалися в кімнату. По середині полаті (нари). Кожний рвався на них. За мент вилізло з 15 чоловік. Під незвичайною вагою вони тріснули, а всі з них брохнули на діл, придушивши кількох, що вмощувались на низу. Жертв не було, але одному скрутили шию не на жарт. Я встиг відскочити убік, діставши добре дошкою в плече.

Зробили шкоду господарям, але вони цього за кривду не вважали, навпаки, господар просив вибачити:

– Нє взищітє, дескать, что зімнік атпускам. Дятішкі то у нас, самім нєгдя. Нєбось, нагрєм, будя тьопла.

Даремні були його пробачення. 20 душ у невеличкій кімнаті скоро тепло створили. Після нічлігів на снігу нам паршивий хлів, кожний затишок за піч здавався. Незабаром серед хати на камені горіли дрова, стало душно.

Тепло схилило нас. Забули про їжу й спішили надолужити 8 важких ночей. За півгодини вся хата спала, хто де притулився. Місце під порогом скоцюрбившись видавалось за перину в теплій хаті.

Пізненько прокидалися старіші. Розпалили вогонь, відігрівали хліб; деякі снідали, деякі перше брались до вошей.

Ще всі й не повставали, як увійшов конвоїр і наказав «собіраться». Цим словом він, наче ножем, шпигнув. Посхоплювались усі – одні стали клясти, другі, – як батька, просити:

– Товариш конвоїр, змилуйтесь. Ноги всім понапухали: за одну ніч не відійшли.

– Побожусь, що на другім кільометрі половина ляже.

– Чого там просити? Не підем і кінець. Нехай виносять з хати, – обізвалися з нар.

– Ти, слиш, там нє очень. У нас средство найдьотся.

– Багнетом ізженеш? Всіх не подужаєш. Не рухаймося і кінець. Він один з другим під бараницею висиплявся кожної ночі, то й байдуже. Ні, поспав би хоч ніч під брезентом.

Конвоїр не дуже сердився. Видно й він не мав охоти йти. Ніби здавшись на наше прохання, пішов порадитись зі старшим. Ми постановили не виходити й післали переказати іншим групам.

Інакше й бути не могло. Розпарене в теплі тіло, відійшлі від холоду ноги стали ніжніші й боліли. Я відчував більшу втому, як учора; ноги щеміли тупим болем, ніби попечені на вогні.

Вернувся конвоїр:

– Дайом вам дньовку. Зато до конца дарогі должни ідті па совєсті. Утрічком должни бить на ногах.

– Раді стараться, – запевнили.

У нашому розпорядженні був цілий день, день широкої в тих умовах свободи; таких днів рідко кому пізніше доводилось мати. Організувались групами, видобували десь з-за коміра, халяви заховані від начальства гроші й замовляли їду. Хотілось чогось ситного. Пішла «делегація» до хазяїна (якраз він розумів по-московськи), поскаржилась на життя арештантське і вмовила. Він порадився з сусідою (у того теж замовлено), забрали собак і зникли в лісі.

Певні, що поїмо, заходились коло «усевлонської благодаті» – вошей. Роздягалися до голого і тримали білля на вогні. Це найраціональніший спосіб бити вошей: на вогні їм обшмалювалися лапки і вони падали на вогонь. Від цього ставало таке шкваркотіння, наче щось жарилося на сковороді. Зжарили ми їх тоді цілі легіони. Завелись у кожного, – в одного десятки, в другого сотні.

Знищивши «внутрішнього ворога», я вступив до хазяйської половини, чи не куплю чого на ноги обмотати, щоб так чоботи не мокли. Була це низенька хижа, вся з дерева. Більшу половину займала піч та полаті. З-за печі виглядали чотири цікавих дитячих голівки. Глянув я на них і згадав свого синка; ледве стримав сльозу.

Трудно було розмовляти з господинею. Говорила так скоро, що годі було зрозуміти. Аж як назвав «барахлішко, трапьйо», тоді зрозуміла, чого хочу, й без грошей дала шмат старої десячаної спідниці. Для мене вона коштувала великі гроші. Увійшов у хату мужчина. З ним легше розмовляти. Курив і дав мені. Упросив його продати пачку махорки.

– Самі галадаєм на курітєльноє та. За двєста вярстов езжам та.

– Куди ж їздите? – вхопився я за це.

Слово по слову і дізнався від нього багато важливого, хоч розумів п’яте через десяте.

Живуть вони над річкою Лузою, що десь недалеко від Білого моря впадає в Північну Двину. Колись це була Архангельська губернія, а тепер Сєвєро-Двінська. До Архангельська верст 250. Вверх Лузою на 60 верст, а вниз на 45 є такі самі городки. До міста Усть-Сисольська 200 верст. Тиждень тому стояв тут «головний отряд». Начальник його говорив, що по цій лінії будуватимуть залізницю від Архангельська до Усть-Сисольська, а звідтіль через Урал вздовж Ледового океану тундрами.

Соромно було його питати, куди нас женуть. Тепер сам догадувався. Ще на пересильному пункті чув, як начальство викрикувало 5-й, 8, 9, 11-й, а наші конвоїри приглядались до стовпців, убитих по дорозі, і теж вичитували 3-й, 4-й, 5-й. Здогади підтвердилися фактом.

Під вечір на річці показалась довжелезна валка підвід, що кінця не мала. Ми висипали на беріг подивитись – що за люди й куди прямують, чи нема між ними земляків. Передні підводи порівнялись з нами й зупинились, розташовуючись на леду постоєм. Земляків наших серед них не було. Зате стало ясно, куди ми йдемо.

Від приїзших довідались про таке: на станції Луза, що відсіль буде верст зо 200, закладено харчеву базу Усевлону. З неї будуть забезпечувати пункти «участку», зимою ледом, а літом баржами. Від станції Котлас на просторі 500 верст лісами й багнами розташовані будуть 12 робочих пунктів Усевлону. Ми йдемо на один з пунктів. Слідом за нами йдуть партії на інші пункти. Підводи везуть для пунктів провіянт: хліб, муку, крупи, рибу та знаряддя: сокири, пилки, лопати, ведра, бочки. В Городку, що ми оце стоїмо, буде розподільний пункт. Разом з валкою підвід приїхало 20 чоловік сформованого начальства (в’язнів).

Валка сунула без кінця. Візники розташовувались, розпрягали коні й виходили на беріг в хижі погрітись.

Вони – переважно росіяни з північних губерній, засуджені на малий час, рік-два. Щоб скоротити речинець, допускалось їм брати коняку з возом чи санками; тоді рік кари зараховували за два. Були між ними й такі: батька засудили на 2 роки, а син їде з ним, щоб за 6 зимових місяців з кіньми відбути кару. Очевидно, такий спосіб відбуття кари був пристосований до нагоди: дати негайну транспортову силу для обслуговування потреб Усевлону.

Візників розмістили по хатах. Вони почували себе арештантами нарівні з нами і ділились радо інформаціями. До нас на ніч прийшло 15, всі москалі.

Один з них – балакучий вятець завіряв, що комуністи хотять рівномірно розселити південь і північ. Добровільно сюди не піде жодний дурень. Отож давай насильно контрреволюцію. Він запевняв, що додому нас не пустять, а заставлять тут заселятись і бути автохтоном.

Пізно вночі, як ми лагодилися перший раз в житті коштувати медвежого м’яса, прийшла партія з пересильного пункту. Залишили вечерю, вибігли шукати земляків.

Вщасливлений обіймався я з Зенченком, наче сім