Нестерпна легкість буття - Мілан Кундера

Тут втрутився в розмову його син. Томаш уперше почув, як він говорить. З подивом зауважив, що син заїкається.

— У нас є відомості, — сказав він, — що політичних в’язнів тримають у жахливих умовах. Становище деяких із них справді критичне. Тому ми вирішили, що було б добре написати петицію, яку могли б підписати найвідоміші чеські інтелектуали, чиї імена ще мають якусь вагу.

Ні, це було не заїкання, скоріше він, злегка затинавсь, що уповільнювало його мову, тож кожне слово він мимоволі підкреслював і вимовляв протягло. Він явно розумів це, і його щоки, які за хвилину тому зблідли, знову почервоніли.

— Ви хотіли б, щоб я вам порадив, до кого звернутися в моїй галузі? — запитав Томаш.

— Ні, — засміявся редактор. — Нам не потрібна ваша порада. Нам потрібен ваш підпис!

Йому це знову полестило! Він знову зрадів, що хтось іще не забув про те, що він був хірургом! І заперечував він лише зі скромності:

— Даруйте! Те, що мене вигнали з роботи, ще не доказ, що я знаменитий лікар!

— Ми не забули, що ви написали до нашого тижневика, — усміхнувся Томашеві редактор.

З якимось захопленням, якого Томаш, можливо, і не помітив, син видихнув: — Так!

Томаш сказав:

— Я не певен, чи моє ім’я на якійсь петиції може допомогти політв’язням. Чи не краще було б узяти підписи в тих, котрі ще не впали в немилість і зберегли бодай мінімальний вплив на власті предержащі?

Редактор засміявся:

— Звичайно, краще!

Томашів син теж засміявся — так сміються люди, що багато чого зрозуміли на своєму віку:

— Але ж ті ніколи її не підпишуть!

Редактор вів далі:

— Це не означає, що ми не ходимо до них! Ми не до такої міри ввічливі, аби рятувати їх від ніякової ситуації, — сміявся він. — Послухали б ви їхні відмовки. Диву даєшся!

Син схвально сміявся.

Редактор вів далі:

— Усі, звісно, твердять, що в усьому з нами згодні, тільки, мовляв, це треба робити по-іншому: тактовніше, розумніше, делікатніше. Вони бояться підписувати петицію і водночас бояться, що ми погано думатимемо про них, якщо вони не підпишуть.

Син і редактор дружно розсміялись.

Редактор дав Томашеві аркуш паперу з коротеньким текстом, у якому досить шанобливим тоном просили президента про амністію політв’язнів. Томаш намагався швидко розміркувати подумки: «Амністувати політв’язнів! Але чи амністують їх лише на тій підставі, що люди, відкинуті режимом (а отже, нові потенціальні політв’язні), просять про це президента? Адже така петиція може призвести лише до того, що політв’язні амністовані не будуть, навіть якщо їх зараз мали намір амністувати!»

Його роздуми обірвав син:

— Ідеться головним чином про те, щоб усі довідалися, що в цій країні ще є жменька людей, які не відчувають страху. І виявити також позицію кожного. Відділити зерно від полови.

Томаш подумав: «Що ж, справедливо, але яке це має відношення до політв’язнів? Ідеться або про те, щоб домогтися їхньої амністії, або про те, щоб відділити зерно від полови. Це зовсім різні речі».

— Ви вагаєтеся, пане докторе? — запитав редактор.

Так. Він вагався. Але боявся про це сказати. Навпроти нього на стіні був зображений солдат, який погрожував йому пальцем і говорив: «Ти ще вагаєшся, чи вступати до Червоної Армії?» Або: «Ти ще не підписав дві тисячі слів?» Або: «Ти також підписав дві тисячі слів?» Або: «Ти не хочеш підписати петицію про амністію?» Але хоч би що солдат питав, він весь час погрожував.

Редактор кілька хвилин тому висловив думку про людей, котрі хоч і погоджуються з тим, що політв’язні повинні бути амністовані, а проте наводять тисячі доказів проти того, щоб підписати петицію. Втім, такі розмірковування, на його думку, не що інше, як відмовки, за якими приховується боягузтво. Що ж Томаш мав сказати?

Запала тиша. І раптом він розсміявся, показавши на малюнок на стіні:

— Цей солдат, погрожуючи мені, запитує, підпишу я чи ні. Під його поглядом важко розмірковувати!

Усі троє засміялись.

Потім Томаш промовив:

— Гаразд. Я подумаю. Чи могли б ми побачитися найближчими днями?

— Я завжди радий бачити вас, — відповів редактор, — але щодо петиції — це вже запізно. Ми хочемо завтра вручити її президентові.

— Завтра? — Томаш раптом пригадав, як дебелий поліцейський подав йому папір з текстом-доносом саме на цього високого чоловіка з великою бородою. Всі примушують його підписувати тексти, яких він сам не писав.

Озвався син:

— Тут і розмірковувати нема про що.

Слова були агресивні, але тон був майже благальний. Вони дивилися зараз один одному в очі, і Томаш помітив, як син, зосереджуючи погляд, трохи піднімає лівий кутик верхньої губи. Цю гримасу він знав із власного обличчя. Він не міг пересилити в собі якусь нехіть, побачивши раптом цю гримасу на чужому обличчі.

Коли батьки живуть весь час разом із дітьми, вони звикають до такої подібності, вона видається їм чимось банальним і, коли час від часу помічають її, вона може навіть забавляти їх. Але Томаш розмовляв зі своїм сином уперше в житті! І для нього незвично було сидіти навпроти власного скривленого рота!

Уявіть собі, що вам ампутували руку й пересадили її іншій людині. І ось цей чоловік сидів би навпроти вас і жестикулював цією рукою під самим вашим носом! Ви дивилися б на цю руку, як на страховисько. І хоч це була б ваша власна, добре знайома вам рука, вас лякала б сама думка, що вона доторкнеться до вас!

Син заговорив знову:

— Адже ти на боці тих, кого переслідують!

Увесь цей час Томаш думав про те, як син звертатиметься до нього: на «ти» чи на «ви». Досі він формулював фрази так, щоб ухилитися від цього вибору. Тепер нарешті зважився. Він говорив йому «ти», і Томаш раптом усвідомив, що в цій сцені йдеться не про амністію політичних в’язнів, а про сина; якщо він підпише, їхні долі поєднаються, і Томаш змушений буде більшою чи меншою мірою зблизитися з ним. Якщо не підпише, їхні стосунки, як і досі, лишатимуться на нулі, проте цього разу вже не з його волі, а з волі сина, який відречеться від батька за його боягузтво.

Томаш був у ситуації шахіста, в якого не лишилося жодного ходу, з допомогою якого він міг би уникнути поразки. Зрештою, це не має ніякого значення — підпише він петицію чи ні. Це нічого не змінить ані в його долі, ані в долі політв’язнів.

— Давайте сюди, — сказав він і взяв папір.

14