Green Card - Володимир Кошелюк

– Ти як?

– Нормально.

– Тоні сказав, ти на пострілі спокійний, як удав.

– Та якось… не знаю. До того руки тряслися, а як машини виїхали, все.

– Пам’ятаєш лице вбитого?

– Та ні, не дивився. Стріляв в центр маси.

– Тільки в дурних фільмах снайпер бачить у снах убитих й несе якийсь там «тягар». Попридумують херню, а сопляки вірять. Ось в мене п’ятдесят сім ліквідацій.

– Ого!

– Думаєш, хоч одного пам’ятаю? Пам’ятаю тільки, де убив. У Фалуджі муслімів було, як комашні, й ми їх валили. Жалкую, що не положив ще. Більше американців повернулося б додому.

– Це в Іраку?

– Так. В мене п’ять деплойментів і чотири з них – туди. Деякі ламаються – очікують від війни героїзму і якихось, мать їх, учинків. Коли ж бачать кишки, відірвані ноги й лайно вперемішку з кров’ю, злітають з котушок. Снайпер знає: так чи інак – а прийдеться вбивати. Стріляти в спину, по ногах, підстрелити сучого сина й чекати, поки на крик не збіжиться купа його товаришів.

– Хіба так можна? Є ж якісь там правила.

– Синку, то політикани напридумували правил і конвенцій. Я бачив маленького хлопчика, який кинув гранату в «Хамві». Чотирьох морпіхів у смердючі клапті. А в них діти, сім’ї. Ми перед цим з тиждень підгодовували того малого та його обдертого пса.

– Що з ним зробили?

– Нічого. Не встигли. Посікло осколками. Правил немає. Хоча ні, є одне – чим більше вб’єш, тим більше твоїх повернуться додому. Похеру як. Снайпери мало страждають на PTSD[84]. Чому? Ми готові до вбивства. Ніякої дезорієнтації. Твій дід чи батько воювали?

– Обидва воювали. Дід з китайцями, батько в Афганістані.

– О, бачиш. Мій батько весь В’єтнам пройшов, і хоч би хрін. А дід служив вогнеметником. Половину Іводзіми[85] випалив, а добрішого старого я за життя не зустрічав. Вони знали – на війні інакше не можна. Так що – ласкаво просимо в сім’ю!

Монотонне гудіння заколисувало. Незчувся, як заснув. Без снів і кошмарів.

Над кишлаком вився сизий димок. Тягло гноєм і чимось горілим. Я сплюнув хрусткий пісок. Годину тому закінчилась піщана буря. Чортячий вітер сік в очі, піднімаючи хмари дрібного пилу, піску, камінців, що набивалися усюди.

Сучі таліби засіли в цьому Богом забутому нужнику і шмаляли з усіх дірок. Раз навіть гранатометом почастували.

Ми б уже давно викликали «Апач»[86], щоб рознести цей смітник. Але там надто багато цивільних.

«Бородаті» розповзлись по хатах, як таргани. Кишлак на узвишші, навколо рівнесеньке поле з висхлими маківками. Ми впали за невисоким глиняним насипом.

Лейтенант послав усіх на три букви – без «броні» атакувати не буде. «Зверху» матюкались, але погодились прислати. От і чекаємо.

Присадкуватий танк, загрібаючи широкими гусеницями, смикнувся й став. Гармата трохи хитнулась, харкнула вогнем. Торохнуло, аж вуха заклало. Від прямокутної хижі відірвало кут. Фонтан сміття, глини, пилюги.

Кричить скотина, лементують люди. Он вибігла фігурка, стала на коліно, щось ладнає на плечі. Ах ти ж гаддя! Поштовх приклада, постать падає, загрібаючи ногами. Морпіхи заревли. Фукнувши смоляним вихлопом, танк помаленьку рушив. Броньовики по флангах. «Зачистка».

Смердюче кров’яне лахміття впечатане в потріскану вуличку. Розвалена повітка, в соломі квилить віслючок, смикаючи єдиною ногою, сизі кишки пузиряться вперемішку з гноєм. На маленькому п’ятачку купка переляканих селян. Жінки розчіпчені, дехто намагається натягти темну хустку. Замурзані діти туляться до ніг. Чоловіки на землі, руки скручені пластиковими наручниками.

Окремо корчиться таліб. Під боком натекла калюжа крівлі. Вертиться, як рак, щирить жовті щербаті зуби, бризкає піною. Проповідує, сука. Хтось піддає ногою, щоб заткнувся.

– В мене один тяжкий. Живіт розвернуло…

Лейтенант спльовує, витирає руку об штани. Долоня лисніє від крові.

– А з цим що?

– Ніхера не буде. Там нога навиліт. Це він стріляв, підар.

– То що, лейтенант, ми на базу? Ти тут вже сам.

– Давайте, мужики. Спасибі.

Тиснемо руки, запихаємось у душний відсік броньовика. Машина смикнулась. Хилитаємось. Тоні жлуктить воду. Лице обтягло, як у мумії, тільки вуха стирчать.

Я теж не кращий. Очі болять, губи розтріскались, спузирились.

Чотири дні спимо по дві, по три години. Якась зальотна банда просочилась з Белуджистану й кошмарить нашу зону. Снайперів постійно викликають на посилення. Ми вже з ніг збились, а я положив вісім муслімів.

FOB сховалась у брудному мареві. Насилу виколупались із «Бредлі». В спину наче кілок загнали, ноги не згинаються. Дибуляємо, як два чахлики. На блокпосту паряться морпіхи в повному спорядженні. Повітря дрижить брудними хвилями.

– О, Чіп і Дейл, диви!

– Кому підтирали зад?!

– Пішли ви, дрочуни… Очко тут відсиджуєте.

– Ми на службі миру й демократії, мать їх.

– Поцілуй себе в зад, Томмі. Піднімай свою палицю!

– Е, це дружка проси. Я не по тих ділах.

– Я тобі зуб виб’ю. Відкривай, сцикун малий.

Верткий морпіх у касці, що трохи сповзає на очі, підняв шлагбаум.

Так нас вітали після кожного виходу. Просто хлопці заздрили нашим рейдам. Їм лишається сидіти й витріщатися на бур’ян та пісок.

На базі все стабільно. В капоті «Хамві» копирсається хлопчина. Руки, лице в мазуті, піт скапує з носа. Ми потяглись в офіс. Шеф сидів за столом й клацав щось на ноуті. Вислухавши, кивнув на стільці. Потер перенісся. Очі в червоних прожилках, набульбашені мішки під ними відливають синявою.

– Затрахали ці белуджі, чи хто там вони є. Вчора обстріляли караван з харчами й БК. Розстріляли патруль. Троє вбитих, один пропав безвісти. В капітана пара з вух йде. Якщо не положимо тих скотів, нас нагнуть так, що зади горітимуть, наче на Різдво.

– Шеф, ми й так херачимо як прокляті. Мусліми не олені, не можна за ними ганятись по їхній землі. Це справа штурмовиків – заганять здобич.

– Ден, мля, ти ще мені лекцію по тактиці прочитай. Знаю я. Ці суки геть розперезались. Коротше: створюється зведений загін, потрібні снайпери. У вас найбільше ліквідацій, та й взагалі…

– Близько нікого більше немає.

– Тоні, я й не чекав, що ти затикнешся й хоч трохи послухаєш.

– Вибачте, сер.

– Та яке там. Одним словом, рушаєте через десять годин.

Ми насилу повставали. Я сперся на рушницю, наче старий дід. Тоні кректав, відлипаючи від стільця.

– Мужики, я все розумію. Ще один ривок – і обіцяю гарний передих. Я б з вами рвонув, але