Ключ - Василь Миколайович Шкляр

ця лубкова русалочка із чорним лобком, трикутник якого нагадував розчах нуті ножиці, що ними можна перетнути нитку життя. І Сана, вийшовши з ванної і запримітивши мій стуманілий погляд, сказала, що зараз викине цей примітив за вікно, викине дешеву сучку в річку, де її справжнє місце, нехай пливе, нехай пливе разом із раками, сказала Сана, а якщо я люблю faire l’amour[39] гуртом, то сьогодні вона це мені влаштує, вона, професійна жриця найвищих насолод, замінить мені сотню німфоманок, вона перетворить цю кімнату над прірвою на ненаситний гарем, і тут я мушу зізнатися, високий суде, що Сана дотримала свого слова сповна, вона виконала свою обіцянку, але я не буду вдаватися у подробиці, бо ви, панове судді, все одно ніколи не зрозумієте, як гола жінка може випустити із свого рукава рій бджіл, у яких на жалах замість отрути мед, і вони вистромляють ті жала, знаючи, що незабаром помруть, адже бджоли вмирають після того, як випустять жала, та я знов таки не вдаватимусь у подробиці, бо коли й поясню, як це все робиться, то мої слова, високий суде, все одно не будуть занесені до протоколу, ваша стенографістка просто попливе і не зможе виконувати свої обов’язки, а ви, панове судді, оголосите перерву і розійдетесь по туалетах дрочить, як дрочать себе уже два роки американські республіканці, вислуховуючи зізнання мого любого друга демократа Клінтона, мої дорогі й такі поважні республіканці, котрі написали у своїй програмі, що приватна власність є священною і недоторканною, але ні словом не обмовилися про недоторканність приватного життя, вони зумисне цього не зробили, залишаючи за собою право обнюхувати жіночі труси, пробувати на зуб рештки генітальних виділень і шизіти в овальних парламентських туалетах, порушуючи священне табу Біблії (на якій вони присягаються), що не можна всує сіяти сім’я, а я, великий майстер блефу, справжнісінький дойда, вірив у непорочність їхніх ідей і передер із тої програми красиву брехню про священність і недоторканність приватної власності.

Каюся, каюсь… Хоч не бачу в тому аж такої вини, щоб червоніти, я все робив із чесними намірами, високий суде, і причину всіх нещасть вбачаю лишень у цьому шматочку металу, погляньте, панове, він і досі у мене в кишені, ось він, цей найбільший речовий доказ, придивіться уважніше — це не куля, це звичайнісінький КЛЮЧ, плескатий, на три зубці (прошу не плутати із державним гербом), а тому я не вірю абату Агріпі, що число «три» є щасливим, що це рівновага, вихід із безвиході, вони, ці три зубці, прогризли моє серце, випили з нього кров, висушили його, мов міхур, і повісили на цвях перед дзеркалом.

Я знаю, високий суде, ти ще можеш запитати, чому ми із Саною часто переходили на французьку, виказуючи цим свою зарозумілість і погорду до інших людей, ти можеш нас запідозрити у маніакальній зверхності над людьми, яка також часто призводить до злочину, чи щонайменше закинути нам у непатріотизмі, але це не так.

Пояснюю: просто мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, pardon, такими дурницями.

8

У понеділок‚ о восьмій вечора‚ я посадив Сану на комфортабельний мікроавтобус‚ який доїжджає до Києва‚ як і моя попелюшка‚ за три години.

До того вона ще зібрала свої речі (Сана залишала мені тільки Кіті)‚ але я сказав‚ щоб вона покинула їх у машині‚ адже завтра я сам усе привезу до Києва.

— Добре‚ — сказала вона. — Я візьму лише свою сумочку і легенький кульок. Покладу щось накинути‚ як увечері буде холодно.

— Тобі немає чого боятися‚ — сказав я.

— Я просто мерзлячка.

Ми гуляли берегом річки‚ але то була невесела прогулянка.

Окрім усього‚ між нами залишалася гнітюча недомовленість.

Сана тільки спитала:

— Ти не сердишся на мене?

— Ні‚ — сказав я. — Ти найкраща у світі.

— Тобі було соромно?

— Ти найкраща у світі‚ — повторив я.

— Як ота чапля‚ що задивилась у воду. Ти знаєш‚ чому вони годинами видивляються у воду?

— Вичікують здобич. Чаплі теж непогані рибалки.

— Ні‚ — сказала вона. — У дзеркалі плеса вони милуються на свою вроду.

— Зараз плеса немає.

Вітер не лише куйовдив сосни‚ він і річкою гнав чималі хвилі‚ які переливалися то сліпучими зблисками сонця‚ то мінливими тінями. Над водою цей вітрюган також був кручений‚ він не здіймав рівну‚ ласкаву хвилю‚ а коловоротив у воді темні виямки — так, ніби річкою мчали невидимі коні і залишали на ній глибокі сліди від копит.

А високо над водою крутилися в небі куцохвості берегові ластівки‚ безладно так літали‚ як осіннє листя‚ що повністю віддається на волю вітрові.

— Ми сюди ще приїдемо? — спитала Сана.

— Якщо ти захочеш.

— Мені було добре тут.

Згодом я намагався згадати кожне її слово‚ мовлене того дня.

Часом мені здавалося‚ що я пропустив у її словах щось дуже важливе.

Ще пам’ятаю‚ як ми довго дивилися на рибалку човняра‚ який плив і плив на одному місці. Так річкова чайка‚ буває‚ розкине крила на вітрі і зависає геть нерухома.

Праворуч від мотелю була невеличка заводь‚ де Саватій припинав свій човен‚ і лихий смикнув мене за язик запропонувати Сані трошки покататися. Ми повернулися до мотелю‚ щоб попросити весла і ключ від човна‚ але‚ дійшовши заводі‚ побачили‚ що Саватій саме причалив до берега. Він зігнувся в дюралевій «кримчанці» і длубався в сітці‚ та зблизька я побачив металеві обідки і здогадався‚ що то ятір. В одному його кулі заплутався… величезний щур — бридкий‚ облізлий‚ голохвостий. Щур був мертвий. Двома передніми зубами‚ довгими й жовтими‚ у передсмертній судомі він так захопив капронову нить‚ що Саватій не міг її вирвати‚ аби звільнити ятір від гидкого створіння.

Сана потягла мене за руку назад‚ і Саватій помітив той бридливий жест‚ на його рожевому лиці заворушилася посмішка.

— Чого ви так? Це ж ондатра. Її на головах носять‚ а ви боїтеся.

— Я думав‚ це щур‚ — сказав я.

— Ні‚ ондатра. Тільки молоденька і через те чорна. Але влітку ніяка ондатра не годиться на хутро. Влітку вони линяють.

Він нарешті вирвав із жовтих різців капронову нить і‚ щоб заспокоїти нас‚