Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Тої миті вийшов отець Симеон, і я попросився на одвідини Сьорби. Отець Симеон дозволив. Тільки при тому чомусь пильно подивився на мене.
Я біжу вподовж Нікольської вулиці, щоб пройти поза іконним рядом на той бік. Біля Спаської вежі темні, неначе горохові скирти, комори — житниці царські, там завше стоїть морок, суворі, мовчазні походжають стрільці з бердишами; в рову біля Неглинної порикують звірі, прислані для розваги іноземними царями царю московському, — місце се страшне, хоч по святах товпляться перед клітками знатні московські люди: їх пускають подивитися на звірів. («Диявол лікує!», — спливають на мисль слова отця Симеона). Повз Лобне місце прошмигую мишею. Я приходив сюди дивитися на кару тільки раз, і та кара не відбулася, але лишень погляну на цього велетенського камінного пня — й мороз пробирає до кісток. По цій — таки Нікольській в травні позаминулого року після страшних спитків везли на страту гетьмана Многогрішного. Його звинуватили, буцім хотів укласти таємну змову з гетьманом Дорошенком. Всі ми, кияни, прийшли тоді на площу. Ніхто не вірив у тяжку провину Многогрішного, бо ж який йому хосен з тієї спілки з правобічним гетьманом. Дорошенкової булави не сягнеш, а свою можеш втратити. Вже були дали Многогрішного катові до рук. Вже той випробував нігтем на гостроту сокиру, коли прибіг захеканий царський гонець і проголосив, що на прохання малих царевичів, чиї серця сповнені милосердя та жалощів, великий государ відміняє українському гетьману смертну кару і запроваджує його в Сибір довічно. Я так тоді й не довідався, чи винуватий хоч у чомусь Многогрішний і чому це гетьманів возять у залізах в Москву і лезом сокири міряють їхню долю. І що взагалі діється на моїй землі? На моїй землі… Де вона, моя земля? Там? Тут? Скрізь? Та земля мені дорога, але мало знана. Іноді мені здається, що моя земля скрізь і ніде. Моя земля від мене далеко, до нас долітають всілякі чутки, іноді все, що чиниться там, уявляється мені повинутим мороком, хочеться побачити правду на власні очі, хочеться утвердитись у чомусь, а в чому — не відаю.
Важко жити на цьому світі. Он які віковічні дуби падають, скелі рушаться, за кого вхопитися, до кого прихилитися? До святих отців? Прожити билиною, хилитися під вітром і випростуватись знову? Билиною не вмію. Через те й боюся. Перший — ліпший вітровій може поламати моє крихке віття.
На вулиці стоять дівчата, вони переймають мене своїм сміхом, серце мені починає битися прискорено й тривожно. Дівчата мені трохи знайомі. Я знаю, вони кепкують наді мною — що ходжу підстрибом, що шаріюся перед ними, що не вмію того, що вміють їхні хлопці, а мою книжну науку вони мають за ніщо. Одначе є серед них одна — кругловида, з муратиннячком, — яка кепкує менше за інших, і мені здається, якби залишилися вдвох, не кепкувала б зовсім.
— Хохол, заспівай! — гукають вони і регочуться.
Я люблю співати. І в мене, кажуть, є голос. Але співаю тільки на самоті або в півчій. Звідки вони знають, що в мене незлецький голос? Хтось їм сказав, чи підслухали, як я виспівую, коли роблю щось на подвір’ї? Я мекаю по — козлячому, ще й ріжки наставляю над лобом. Дівчата плюються.
— Чого ви плюєтеся, — дивуюся. — Я ж не серджуся. Давайте заспіваємо гуртом…
Дівчата мовчать, і я біжу далі. Назустріч промчала англійська, шестериком, карета, коні з німецьким пір’ям, шапки на візничих також з перами, і каптани на них оксамитові, а охорони при кареті немає — впорожні біжить. Притиснувся до паркана, перечекав. Ось і монастирський мур. Пурхаю в дірку, зарослу бур’яном, опиняюся на подвір’ї, також порослому бур’яном і травою. Монастирик маленький, він зветшав — власне, вже руїна, доживає віку, доживають віку кільканадцятеро монахів, які не хочуть іти до нового, багатого монастиря, який посів і їхні землі.
Ось і знайома келійка. Мені не хочеться туди йти. І щось манить мене. Манить і відштовхує господар келійки Овсій Сьорба, чоловік мовчазний, похмуро насмішкуватий. Скільки пам’ятаю, він ганить усе на світі. Й те не так, і те погано. І є в тих словах якась правда. Є, я її не приймаю до кінця, сперечаюся з Сьорбою, а в душі часто погоджуюся з ним. А поміж тим він розумний і знає дуже багато. Сьорба не монах, справляв книжну службу при монастирі, потім та служба виявилася непотрібною, а він чомусь не поміняв господарів і помешкання. Тепер вже й міняти пізно, бо небавом отримає мешкання навічно. Страшно про таке мовити навіть в думці, але це так. Овсій Сьорба вже ледве дибає по своїй комірчині, сеча з нього тече, долівка застелена ганчір’ям та листками книги, в якій оповідається про життя Александра Македонського, сморід стоїть у комірчині страшенний і туск також. Я ступаю по аркушах, мені шкода книги просто як книги — військовими подвигами я не захоплююся. Люди пишаються оддавна, хто краще вміє вбивати, і не потямкують, що то гріх і сором. Я не знаю, чому людську уяву одвіку захоплюють приклади жорстокості, кровожерства, загарбництва. Тих, хто леліє до людей ласкою, не пам’ятають, а пам’ятають тих, хто напакував гори трупів і поневолив інші народи, пам’ятають зло, а не добро. Може, через те, що рани болять довго? Але ж ні, пам’ятають не рани, а загарбане і все те, що називають перемогами.
Сьорба іноді, розмовляючи зі мною, піднімає то той, то інший аркуш і щось прочитує з нього. Помираючи, він ще з чогось кпить. І се страшно.
Єдине слюдяне віконце келійки виходить на захід, і зараз у нього падає призахідне сонце, тільки о цій порі келійка й буває освітленою. Овсій Сьорба лежить на лавці—рундуці, побачивши мене, звішує долу босі ноги. Вони в нього худі і аж сині. І сам він зсохся, неначе сироїжка, геть упав на лиці, а колись був повновидий, гладкий, любив поїсти і вина всілякі любив також. Тоді обличчя в нього було кругле, а тепер мовби трикутне, і зморщена шкіра звисає там, де колись кругліли червоні щоки. Коли б я не прийшов, він сидить на лаві—рундуку. Рундук завжди замкнений. Що в нім? Справді Сьорба щось зібрав за життя чи те вигадали заздрісники? Ми говоримо про се й про те. Овсій Сьорба розпитує про життя — буття всіх наших, надто його цікавить отець Симеон. Я розповідаю.
— Чудівський чернець Євтимій буває у Симеона?
— Бачив його там
