Дім на березі озера - Мері Лоусон

Хай там як, а ця «катастрофа», якщо це не занадто голосна назва для цього випадку, сталася посеред лекції. Почалася вона з невеликої заминки. Я пояснювала гідрофобну природу волосяних пучків у деяких членистоногих повній аудиторії третьокурсників, як раптом згадала дещо так яскраво, що зовсім утратила нитку думки. Я згадала себе разом із Меттом, у наших звичайних позах – на животах біля ставка, звісивши голови над водою. Ми саме спостерігали за вишуканим веселковим танцем бабок, коли нашу увагу захопив крихітний жучок, що спускався стеблом комишу. Коли ми його помітили, він був десь за шість дюймів від води й цілеспрямовано дріботів униз. Нам стало цікаво, куди, на його думку, він ішов, і що робитиме, коли дійде до води? Він розумів, що там вода? Метт сказав, що у комах немає носів, як у нас, але вони відчувають запахи й можуть відчути вологу своїми антенами, так що, певно, розумів. У такому разі, чого він туди йшов? Напитися? Метт сказав, що, на його думку, комахи отримують усю потрібну їм воду зі з’їдених рослин і випитої крові, але, може, він не має рації. А може, це не жук, а жучиха, й вона збирається відкласти у воду яйця, як це роблять бабки? Метт відповів, що навряд чи жуки так роблять, але, може, він і стосовно цього рації не має. Я сказала, що, мабуть, жук просто думає про щось інше, наприклад, що з’їсти на обід, і не дивиться, куди йде, й Метт промовив, що у такому разі на нього чекає несподіванка.

Але несподіванка чекала на нас. Досягнувши води, жук навіть не спинився. Він просто продовжував іти. Поверхня води на хвилю забрижила, коли жук умочив голову, а тоді обгорнула його й проковтнула.

Я стривожилася, бо подумала, що він утонув, але Метт промовив:

– Ні – глянь! Глянь, що він зробив!

Я стала вдивлятися у воду й побачила, що наш жук, який усе ще розмірено дріботів углиб, був огорнений сяйливою срібною булькою.

– Це повітря, – проронив Метт, нахиляючись уперед, закриваючи поверхню ставка долонями, щоб затулити свій відбиток. – У нього своя субмарина, Кейт. Хіба ж це не дивовижно? Цікаво, скільки він може протриматися під водою.

Звісно, тепер я знаю, як жукові це вдалося, і ніякої таємниці в цьому немає. Заглиблюючись, багато істот, що живуть на межі між водою й повітрям, беруть із собою повітряну бульку. Ворсинки, де збирається повітря, такі густі, що зовсім не пропускають води. Коли ввесь кисень використано, його заміщає інший, узятий з довкільної води. Щодо тривалості перебування жука під водою, то це залежить він об’єму розчиненого у воді кисню й швидкості використання запасу. Загалом, що активніша комаха й тепліша вода, то менше часу вона може провести в її товщі.

Я саме пояснювала третьокурсникам структуру ворсинок, коли згадка про той день промайнула в моїй голові й примусила мене спіткнутися й замовкнути. Я вдала, що переглядаю свої конспекти, доки намагалася себе опанувати й продовжити лекцію. Третьокурсники, які побороли свою млявість, сподіваючись, що станеться щось цікаве, сперлися на спинки стільців. У передньому ряду дівчина позіхнула так широко, що, здалося, ледь не вивихнула щелепи.

Саме цей позіх мене зачепив. У мене й раніше позіхали – всі студенти хронічно недосипають і більшість лекторів мають досвід споглядання моря хропучих тіл. Але з якоїсь причини я раптом зрозуміла, що не можу продовжувати.

Я безмовно стояла, оглядаючи свою аудиторію. У голові внутрішнє вухо ще раз програло мені звук мого голосу. Його занудність. Сухий, монотонний виклад, верх занудності, як фільм із неправильною звуковою доріжкою. Я й досі бачила свій власний вступ до предмета: ми з Меттом, пліч-о-пліч, сонце обпалює нам спини. Жук, що бродить під водою у безпеці власної субмарини. Меттів подив і захоплення.

Метт вважав це все дивовижним… Ні, не тільки, більше. Метт розумів, яке це все дивовижне. Без нього я б цього не побачила. Я б ніколи не усвідомила, що життя, які щодня розгорталися перед нами, були неймовірні в прямому сенсі цього слова. Я б споглядала, та не дивувалася б.

А тепер я присипляла цілу групу. Скільки студентів із тих, що напівлежали переді мною, мали змогу побачити те, що бачила я, не кажучи вже, разом із кимось, подібним до Метта? Більшість із них були міські діти; деякі ніколи в житті не бачили справжнього ставка, доки не поїхали на навчальну практику. Ця лекція – їхнє перше ознайомлення із предметом. І їм не пощастило більше, ніж вони могли собі уявити, бо якби все склалося інакше, перед ними замість мене стояв би Метт. Якщо б так було, ніхто б не позіхав. Я не перебільшую. Я його не возвеличую. Це факт. Якби до них говорив Метт, вони слухали б його, мов зачаровані.

Студенти знову заворушилися, тепер уже зацікавлено, розуміючи, що щось негаразд. Я глянула на свої конспекти лекцій, переклала сторінки, знову глянула. І сказала:

– Вибачте. Я вас знуджую.

Зібрала свої конспекти й вийшла з аудиторії.

– Ця робота – не для мене, – сказала я Деніелові, того ж дня ввечері.

– Кейт, з усіма таке трапляється. Ніхто не може залишатися в найкращій формі ввесь час.

– Тут справа не у формі. Тут справа у здатності. Я не здатна викладати. Я не можу зрозуміло розповідати. Я псую їм предмет.

Попри мою нехіть, ці слова прозвучали надто мелодраматично, але я саме так почувалася. Я була на межі сліз, налякана й у відчаї. Це на мене не схоже, зазвичай я досить врівноважена.

Деніел провів обома руками по волоссю, так, що нагадав мені Люка.

– Ти така сувора до себе! Ну прочитала одну поганеньку лекцію… Більшість лекторів у більшості університетів у більшості міст світу – повне лайно. Й більшості з них на це наплювати.

Я відповіла:

– Деніеле, справа в тому, що це не одна поганенька лекція. Вони всі такі. А це значить, що я не виконую свою роботу належно. І навряд чи я зможу й далі так жити, тиждень за тижнем, рік за роком робити щось так погано.

– Кейт, ти надто різко реагуєш.

Хвилю ми мовчали.

Деніел запитав, м’якше:

– А що каже професор Кайлі?

Я знизала плечима.

– Він завжди люб’язний. Ти ж його знаєш.

– Кайлі? Люб’язний? Ну, ось воно – ось твоя відповідь. Ти єдина людина на факультеті, з якою Кайлі завдає собі клопоту бути люб’язним. І чого б це? Запитай себе.

Але