Маґнат - Галина Василівна Москалець

Отець Василь почав розгойдуватися взад-вперед на возі, куди присів, і сльози потекли по його лиці. Він витер врешті їх рукавом й продовжив:

— Але робота мені не йшла, бо то не горшки ліпити. Потім здогадався я патики встромляти, щоб фігура стояла. Кожен день приходив ясновельможний, дивився, врешті сказав, що се має бути просто лялька, і тут же зліпив з кавалка глини потвор з дірками замість очей і рота:

— Ось таке мені зліпи, тільки велике!

Отоді я пригадав ляльок з воску, що їх ліпили чарівниці, аби когось згубити, і зрозумів, що роблю лихе діло, а не благе. Вдарив я ногою по своєму «Адаму», й розбив на кавалки, а сам побіг до ігумена сам не свій. Він узяв між долоні моє лице, стиснув міцно й мовив:

— Що ж ти наробив, брате? Ми й так на своїй рідній землі, як перекотиполе. Нашу церкву гонять, ченців побивають, церкви відбирають. Прогнівається на нас пан староста — не буде нашої обителі, що Господь її велів мені поставити, явившись у сні, і задля цього перейшов я гори. Нас з тобою живими звідси не випустять, бо знаємо те, що не повинні знати. Думаєш, я не відмовляв ясновельможного, а він одно твердив, що коли Бог юдейський дозволяє оживити ляльку для порятунку цілого народу, то чим гірший наш Господь. Буде той глиняний чоловік захищати Добромиль ліпше, ніж військо. Брате, я все одно не оживив би ту ляльку! Нема в мене такої сили.

Але я, забувши про чернечий послух, думав лиш про муки майбутні пекельні:

— Не стану я ліпити ідола! Йду вже з монастиря!

— Йди, але живим не зійдеш у Діл. Тут ти у моїй владі, а за брамою — у владі старости.

Подивився я на свої руки, а вони у глині. Коли ви прийшли до нас, то були перемащені так само глиною, і я подумав… Ет, мало що я подумав!

— Мертве ні оживити, ні воскресити, — мовив я. — Не вірю я в сі байки про Голема.

Сказав я, щоб заспокоїти ченця, хоч сам почав тремтіти не так з холоду, як зі страху.

— Але Ісус оживив Лазаря і вдовину доньку! — відказав той.

— Бо в них душа блукала коло тіла, от і вмовив Спаситель повернутися. А звідки візьметься душа в глини? Нема чого юдеям вірити, се вони придумали, аби на людей страх нагнати. Ліпше розкажіть, що було далі.

— Нічого. Ясновельможний поїхав з монастиря і більше не згадував про глиняного чоловіка. А тепер ось його не стало. Та я все ще боюся вийти за браму монастиря, хоч вона й відчинена, а на горі порожньо, й янголи більше не літають. Я розповів вам се не лише, щоб облегшити душу. Сповідатися й відповідати буду в іншому місці. Прошу вас, аби ви забрали мене з собою у Діл й допомогли дістатись до монастиря Спаса. Ніхто не посміє зачепити того, хто перебуває під опікою самого Гербурта.

— Я не є Гербуртом, отче, схаменіться!

— Мені видніше, ким ви є. То візьмете?

— Візьму. Як сніг перестане, зразу й підемо, — легко згодився я, не думаючи, чи се сподобається комусь, чи ні. Хоча потім можу пошкодувати за своїм рішенням. Але відколи я став «парсуною» ясновельможного, моє життя котилося колесом з горба, зчиняючи дедалі більший гуркіт.

Ми розійшлися: я грітись, а отець Василь сторожувати монастир. Ся ніч була безпечна. Навіть вовки примовкли, а кобилу з лошам замикали ліпше, ніж ченців. Стайня була з грубих колод, а на двері накладали важкий дубовий брус. Сон не йшов до мене. Я ходив по келії й міркував на тим, що мені відкрилося. Тішило мене те, що ясновельможний не довів справи до кінця і відступився від свого наміру. Може, і висповідався перед своїм духівником. А як бути ченцям?

Не знаю, чи є такі слова, щоб оживити глину. Господь оживив Адама подихом, а не словом. Одне я не міг зрозуміти, як наважився отець Василь оповісти мені таку страшну таємницю. За такі чари палять на огні живцем того, хто їх чинить. А того, хто намовляє, карають на горло. Думаю, отець Василь боїться, щоб ігумен не послав за ним убивць, бо в чужому монастирі той може зізнатися у всьому на сповіді й погубити добромильську обитель, задля якої ігумен піддався на такий нечуваний гріх. А спершу видалися мені сі ченці схожими на апостолів — такі прості й щирі. Ох люде, люде! Не люди, а мисливці. Куди не ступиш — усюди пастки, ями та сильця. Нічого, я з цим змирюся, стерплю. Аби лиш не погубити душу. Бог сотворив чоловіка, чоловік сотворив диявола, а кого сотворив диявол?.. Ет, лізе дурне до голови, та ще поночі!

До ранку я придумав, що маю чинити. Сніг падав далі, наче насміхався над людським терпінням. На подвір’ї протоптали рівчаки і по них ходили до церкви. Після служби я підійшов до отця Зеновія, подякував щиро за гостину і попросив про сповідь, бо покидати без неї монастир, навіть після вчорашнього, не збирався. А покину обитель, як тільки се стане можливо.

— Влітку тут правдивий рай, — зітхнув отець Зеновій.

— Влітку мене вже тут не буде, отче. Дасть Бог, повернуся додому.

Додому? Не знаю, чому я се сказав. Тим паче, що й дому в мене не було і найменше я хотів вертатися туди, переможений життям. Я не бачив дороги додому, однак так було простіше сказати. Волинь приходила до мене у нічних жахіттях, як щось вороже й чуже.

Ігумен попросив мене прийти до нього пополудні в церкву. Павлусь втішився, що ми покидаємо монастир.

— Тобі тут не сподобалося? Ти і Євангеліє читав, і з лошам бавився. За хлопцями, мабуть, скучив?

— Ага, — кивнув. Жвавій дитині нема що робити межи старими та ще й у такому глухому місці.

— Ми ще прийдемо сюди, як стане тепло? — спитав він, про щось подумавши.

— Не знаю. Але ти можеш сам прийти. Тебе вже тут знають.

Не знаю, може, малий думав, що я візьму його на службу, а я не хотів смутити його звісткою, що лиш до похорону ми вкупі. Було б добре знайти для хлопця гарне місце, бо нема кому опікуватися сиротою. Отець його загинув на війні, а мати померла рік