Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки
— Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який!
Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра.
Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.
Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства
Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.
ШПИГ
— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору
Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.
Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами
Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.
Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:
— Ступай!
Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.
Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?
Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.
Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.
— До побачення!
Орлик і Ломиковський не відходили.
— Не спішитесь?
— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.
— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..
— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.
— За добре діло варт і муки прийняти.
— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?
— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.
— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.
— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.
— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.
— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.
— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!
— Били?
— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.
— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!
Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.
— Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима.
— Отже?
— Отже, лист тут…
— Де?
— На плечах, милосте ваша, на плечах.
— Як то на плечах?
— Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.
— Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?
— Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.
— Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити — перехитрить.
— Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.
— Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.
— Віддайте кесареві, що кесаря.
— Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [27], а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.
— Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.
— Гадаєш?
— Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.
— Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.
Тринітар припіднявся з місця.
— Gratias ago magnificentiae vestrae [28].
— Ergo, ad rem! [29] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.
— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.
— І били ж би козаки, пізнавши патра.
— Ой били ж би, милосте ваша!
— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!
ПІДПИСАЛИ
Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [30] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.
Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом
