Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Що спереду і так, і сяк;
А ззаду, єй-же-єй, на чорта!
З народної казки
— Чуєш, Власе, — говорив, підвівшись уночі, один хтось із юрми народу, що спав на вулиці, — біля нас хтось спом’янув чорта!
— Що мені до того?—пробубонів, потягаючись, циган, що лежав біля нього, — нехай би і всіх своїх родичів спом’янув.
—Але ж так закричав, ніби хтось душить його!
—Та чого лиш людина не верзе спросоння!
— Воля твоя, а хоч глянути треба; а викреши-но вогню!
Другий циган, бурмочучи собі під ніс, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, як блискавками, роздмухав губку і, з каганцем в руках, звичним малоросійським світником, що складався з розбитого черепка, налитого баранячим лоєм, рушив, освітлюючи дорогу.
— Стій! тут щось лежить; а посвіти-но сюди!
Тут пристало до них ще кілька чоловік.
— Що там лежить, Власе?
— Та начебто двоє людей; одно зверху, друге знизу; котре з них чорт, я вже й не розберу!
— А хто зверху?
— Баба!
— То це ж і є чорт!
Веселий регіт розбуркав чи не всю вулицю.
— Баба вилізла на чоловіка; вже десь-то ця баба вміє їздити! — говорив один серед довколишнього натовпу.
— Дивіться, хлопці! — говорив другий, підіймаючи черепок від горшка, бо друга ціла половина його трималася на Черевиковій голові. — Яку шапку надів на себе цей козарлюга!
Усе більші гамір та регіт змусили опам’ятатися наших мерців, Солопія і його подружжя, що й досі, охоплені недавнім переляком, довго й з жахом вдивлялися непорушними очима в смагляві обличчя циган: від химерного й тремтливого світла вони здавались моторошним збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою у мороці непробудної ночі.
X
Цур тобі, пек тобі, сатанинське навождениє!
З української комедії
Ранкова свіжість стелилася над пробудженими Сорочинцями. Хмари диму з усіх коминів летіли назустріч сходу сонця. Ярмарок загомонів. Овечки мекали, коні іржали; крики гусей і перекупок розляглися знову по всьому табору — і моторошні поголоски про червону свитку, що такого страху навіяли на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, разом з настанням ранку.
Позіхаючи й потягаючись, дрімав Черевик під укритою соломою кумовою повіткою, межи волів й мішків борошна та пшениці, і, здається, не хотілось йому розлучитися зі своїми снами, коли це раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок лінощів — благословенна піч в його хаті чи шинок далекої родички, що стояв не далі десяти кроків од його порога.
— Вставай, вставай! — деренчала над вухом ніжна його дружина, шарпаючи його скільки сили за руку.
Черевик, замість відповідати, надув щоки і почав виробляти щось руками, наче в барабан б’ючи.
— Навіжений! — крикнула вона, ухиляючись від його вимахів, бо він за малим не зачепив був її по обличчі.
Черевик підвівся, протер сяк-так очі і подивився навколо себе.
— Враг мене побий, коли мені, голубко, не приверзлося, що твоя твар — то барабан і що на ньому мене, як того москаля, присилували барабанити зорю оті свинячі рила, що від них, як казав кум...
— Та годі-бо, годі верзти казна-що! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! Сміх людський: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо конопель продали...
— Що ж, жінко, — перебив Солопій, — з нас же тепер сміятись будуть.
— Збирайся! збирайся! з тебе вже й так сміються!
— Ти ж бачиш, я ще й не вмивався, — говорив Черевик, позіхаючи й чухаючи спину, щоб протягти час для своїх лінощів.
— Ото не в час заманулося йому чепуритись! Од-коли це ти такий став? Ось рушник, утри свою личину...
Вона схопила щось зібгане в жмут — і з жахом кинула його від себе... це був червоний обшлаг свитки!
— Ступай роби своє діло, — повторила вона, опам’ятавшись, своєму чоловікові, бачивши, що в того одібрало ноги з ляку і зуби цокотіли одні об одні.
— Буде тепер продаж! — бубонів він сам до себе, одв’язуючи шкапу й ведучи її на торг. — Недурно ж, як лаштувався я на цей проклятий ярмарок, на душі було так важко, наче хтось навалив на тебе дохлу корову, а воли аж двічі сами повертали додому. Та ще, здається, як я оце згадав, чи не в понеділок ми й виїхали. Від цього й таке лихо!.. Непосидюща ж і чортяка проклята: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, скажімо, чортом, — від чого боронь, Боже, — чи став би я тинятися вночі за проклятущими шматками?
Тут розмисли нашого Черевика перебив товстий і пронизливий голос. Коло нього стояв високий циган:
— Що продаєш, чоловіче добрий?
Продавець помовчав, оглянув його з ніг до голови
і мовив байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
— Хіба сам не бачиш, що продаю?
— Ремінці? — спитав циган, дивлячись на вуздечку в
