Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Владислав Мариновський завмре на півслові.

Як казав один із депутатів рейхстагу: «Стала бідна Галичина стічною канавою для імперії…» І він, директор тутешньої поліції, уже знає, кого невдовзі вкине в цю стічну канаву, яка тече через усе місто, і як дивитиметься з берега, поки той захлинатиметься там у нечистотах…

Щось він проґавив, не туди дивляться його підопічні, не там землю риють…

— Пошліть за начальником сторожі. Негайно!

— А… його з учорашнього вечора ніхто не бачив… На постерунок він не повернувся. Усі підняті на ноги. А може, десь загуляв…

Владислав Крачковський повільно повернеться до свого крісла. Сяде і стисне руки в кулаки. Отже, війна, панове розбійники? Ну що ж, буде вам війна!

Але я всього цього не знатиму…

…Скажу я вам, коли є робота, час спливає непомітно. Усі наче про це знають, але очі бояться і руки опускаються, коли розумієш: цієї роботи так багато, що значно легше відкласти її на завтра, а завтра — на післязавтра…

Але коли одного разу берешся і робиш усю цю роботу, щось всередині тебе тішиться, як ненормальне. Перемога над собою виявляється куди важчою і важливішою, аніж перемога над цілою армією ворогів.

На шостий день ми одностайно вирішили, що підготовчий етап завершено і можна впускати квартирантів.

Свіжопофарбовані двері та вікна, замінені замки, почищені димарі, заліплені шпари в п’єцах, покриті шпалерами стіни та полаковані підлоги і повапнені суфіти[93]… Ми витратили шість діб практично безперестанної роботи з кількагодинними перервами на сон і кількахвилинними на їжу з допомогою та під керівництвом муляра, якого господиня наймала на кілька годин у Ремісничому товаристві, щоб привести до ладу три кімнати в домі Агнешки Фарбі. Четверту кімнату залишили до кращих часів, позносивши туди весь мотлох і поламані меблі. Нові меблі обіцяли привезти наступного тижня. Того, у якому нас уже тут не буде.

І не було часу на страхи та роздуми, і кров веселіше струменіла в жилах… І сон про Високий Замок відійшов кудись на загумінки[94]. Наче не було того Високого Замку зовсім, наче примарився він цьому місту разом з оборонними мурами та ровами. Ось зовсім недавно стояли вони міцно та твердо на пострах ворогам і на захист мешканцям, а минув час — і розвіяло їх вітром. Як усе, що ми зараз робимо, розвіє вітер століть.

…Находить інколи на мене в пору осінніх дощів. Особливо коли робота закінчена і треба вирушати в дорогу. Жаль за минулим. За тим, що не повернеш уже ніколи.

— Його звуть Карл, — змовницьки прошепотів мені Янек, виймаючи з-за вуха пензлик і вимальовуючи останні мазки олійної фарби на вхідні двері.

— Кого? — я стукнув молотком по мостині, яка мені чомусь не сподобалася.

Ми перевіряли зроблене, намагаючись відшліфувати його до ідеального стану. Намагаючись не думати, що чекатиме нас знадвору. Цей дім став нам пристановищем, про яке ми навіть не мріяли. Я погодився і дав нам ще день максимум. Сьомий день. Вихідний. Бог францисканців та кармелітів теж його колись собі взяв. Коли зробив усю роботу…

— Я фарбував ринву знадвору, і дві жінки проходили повз та й спитали, хто я такий, що тут роблю і невже не боюся Карла? Майже Карл Дванадцятий якийсь, так вони богобійно промовляли його ім’я. Це її брат наче. Ти знаєш, що у вас у якомусь костелі біля Високого Замку в Карла Дванадцятого під час Північної війни був свій штаб?

— Ні, він мені не казав… А ти їм що?

Януш усміхнувся.

— Сказав, що не боюся.

А даремно. Сама вовчиця боїться його, цього Карла. Треба чесати звідси, як камінь з пращі. Ні, ще швидше.

Господиня з’явилася в коридорі безшумно, як завжди. Про вовчиць промовка. Це ти, Карле, її цьому навчив?

— Я вкраду вас, пане Добрянський, на пару хвилин.

Як по-іншому звучала б ця фраза в устах знайомих мені хвойд!

— Треба витягти з льоху капусту і моркву, а там щури. Я їх боюся.

Щури.

Не те щоб і я їх боявся, та все ж…

Уже перед дверима кухні…

— А ножа вам навіщо, Мар’яне? Там міхи розв’язані.

Про всяк випадок.

— Стривайте!

Я повільно видихнув повітря.

— Мені здалося, що поранений заворушився, — вона підійшла до бамбетля, на якому лежав наш хворий. Пишне з сивиною волосся та бачки були розчесані, обличчя вимите, рана перев’язана, постіль поміняна… Добре вона за ним доглядала! — Та ні, здалося.

Льох знаходився під міхами з борошном, але для мене то було під землею. Де справді водяться щури. Яких тільки дівчата бояться.

— Мар’яне, з вами все добре?

Поки що так.

— Знаєте, я все хотіла спитати…

Питайте. Про все, що хочете. Я нині добрий.

Ага. Міхи вже були зсунуті і ляда, що вела до льоху, уже була піднята. Чорний квадрат зіяв, мов паща лева. Наче я знаю, які пащі в левів. От які у щурів — знаю точно…