Анна Київська - Режин Дефорж
Генріх утомився, дуже втомився. Роки, впродовж яких він боровся за те, щоб утвердити себе в титулі короля перед своєю матір’ю Констанс, щоб здобути авторитет у васалів, у папи й імператора, роки, впродовж яких він воював із герцогом Нормандським, передчасно зістарили його. Він прагнув миру й спокою. Він мусив пообіцяти нормандським посланцям, що дотримуватиметься нейтралітету в конфлікті, який тривав між його анжуйським союзником Жоффруа Мартелем та Вільгельмом.
Анна довідалася про батькову смерть, що сталася навесні, аж в останні дні року. Після одруження вона не переставала листуватися з ним, і мудрі Ярославові поради не раз ставали їй у пригоді. Вона розпорядилася, відправити численні служби Божі в усьому королівстві за упокій душі князя й попросила дозволу в короля замкнутися на якийсь час у монастирі, щоб цілком віддатися своєму горю.
Анна повернулась із санліського монастиря, де вона провела багато тижнів, зовсім бліда й змарніла. Граф Валуа перший провідав її. Палко закоханий у королеву, він намагався розважити її, присилаючи їй менестрелів. Ця його увага поруч із байдужістю короля зворушила Анну, і тепер вона дивилася на графа не так неприязно. Незадовго до цього померла його дружина, Аделаїда Барська. Анна вдавано перейнялася співчуттям до графа, знайшовши для нього слова розради. Трубадур теж трохи втішив її. Але ревнощі короля стали на перешкоді їхнім частішим зустрічам.
Маленькому Філіппові йшов третій рочок. Це був міцний, задирливий хлопчик, що любив смачно попоїсти. Він був відданий матері й уперто не хотів розмовляти жодною іншою мовою, крім її рідної. Хлопчик накидався на всіх, хто підходив до нього, в тім числі й на батька. Якийсь час Анна охоче гралася з ним, а потім відкидала його від себе, мов цуценя. Малий нічого не любив так, як слухати наспіви її дивовижної країни. Одного дня він мріяв вирушити до неї і побороти водяника, який заманює королівських синів до свого мокрого палацу і обертає їх на рабів… Що ж до Олени, то вона душі не чула в хлопчикові й задовольняла найменші його примхи.
Народження меншого братика Філіпп сприйняв байдуже.
На початку літа Генріх нарешті прислухався до настійливих прохань своєї сестри, графині Фландрійської, і дозволив небозі Матільді приїхати до королеви в гості. Герцогиня Нормандська прибула із синами погожого червневого дня в супроводі фламандських рицарів. Тільки годувальниці та служниці були в неї нормандки. Після урочистої зустрічі подруги залишилися на самоті. Ці двоє жінок були такі раді, що спершу не могли промовити й слова і тільки цілувались, обіймалися та крізь сльози сміялись.
— Як мені тебе бракувало, як повільно минав час у розлуці з тобою!
— Навіщо наші чоловіки безперестану воюють між собою? Я часто запитую про це у Вільгельма. А він лише відповідає: «Не я перший почав!»
— Забудьмо про війни! Розкажи мені про себе, про своїх синів, про мого лагідного друга Вільгельма.
— А що, як нас почує мій дядько король?!
— Він так мало турбується про мене.
— І ти шкодуєш?
— І так, і ні. Зрештою, він король.
Служники принесли великі шкіряні скрині з важкою залізною оковою. Матільда видобула з однієї зі своїх кишень в’язку ключів.
— Я привезла тобі деякі подарунки, — сказала вона, відкидаючи віко скрині.
Герцогиня дістала шмат фландрійського сукна, м’якого й ніжного, мов шовк, вишиті стрічки та байєйське мереживо. Зачарована розкішними тканинами, Анна щиро подякувала подрузі.
Генріх зустрів небогу досить холодно, але минали дні, і він ставився до неї дедалі тепліше. Король здивувався, що Вільгельм дозволив повезти двох своїх синів до Французького королівства.
— А хіба він не боїться, що я заберу їх у заручники? — спитав Генріх у сестри.
— Герцог добре знає вашу порядність. Він знає, що ви ніколи не заберете в нього його малюків.
Після цих лестощів король пробурчав, що герцогові все ж таки не слід було спокушати нечисту силу…
Нескінченні свята затяглися до самої осені. Двір переїздив із замку до замку — з Етампа до Пуассі, із Санліса до Мелена. Лише раз він заїхав до Парижа, якого королева зовсім не любила, вважаючи це місто брудним і гомінливим, а парижан — зухвалими й неохайними людьми. І хоч як Олів’є Арльський розхвалював Париж — для нього це було найкраще місто у світі,— вона не могла змінити свою думку. Саме в Парижі Анна найдужче сумувала за своїм краєм. Тут усе їй здавалося таким крихітним, а Сена, яку так оспівував люб’язний трубадур, порівняно з Дніпром чи Волховом нагадувала їй струмок.
Однак час Матільдиного від’їзду наближався. Дві молоді жінки пообіцяли одна одній знову зустрітися наступної весни. Анна виявила бажання поїхати до Мон-Сен-Мішеля помолитися за упокій душі свого батька. Герцог, сказала Матільда, неодмінно сам зустріне королеву Франції на священній горі. Незважаючи на таку щасливу перспективу, жінки розлучилися зі слізьми.
Проте зима збігла швидко. Щодня після служби Божої королева вирушала на полювання або, якщо цього не дозволяла погода, провідувала бідних людей. Вона особисто наглядала за будівництвом притулку для бідарів у Санлісі та школи, двері якої будуть відчинені для всіх. Бажаючи успішно завершити цю справу, вона не пошкодувала на неї власних коштів. А коли їй забракло грошей, Анна доручила скарбникові Рено, що оберігав королівську скарбницю, продати коштовності, які вона привезла з Києва. Довідавшись про це, Вільгельм передав Анні торбинку золотих монет; Рауль де Крепі, зі свого боку, перекупив дещо з королевиних коштовностей і попрохав Ірину знову передати їх власниці.
Ірина насилу приховувала свій гнів. Ця молода жінка сподівалася, що смерть Аделаїди Барської зблизить її з графом і вона, Ірина, стане йому якщо й не офіційною дружиною, то бодай коханкою. Та дуже швидко вона зрозуміла, що з цього нічого не вийде. Рауль дедалі дужче захоплювався королевою. Навіть під час найбільших гулянок, у яких Ірина брала участь, щоб сподобатись йому, вона бачила, що її коханець думає тільки про Анну. То хіба могла вона не перейнятися ненавистю до такої суперниці?
На другий день після однієї нічної оргії Ірина сказала графові, що вона вагітна. Граф розреготався. Чи вона хоч знає, хто батько її майбутньої дитини? Ірина кинулася йому в ноги і, ридаючи, поклялася, що цей батько — не хто інший, як він. Тоді граф ураз перестав сміятися, схопив її за коси й примусив підвестися на ноги.
— Не мели нісенітниць! Ти на моїх очах безліч разів віддавалася іншим. Цей байстрюк
