Готель - Артур Хейлі
Між колонами біля входу — в чудовому місці, саме на видноті — примостилася крамниця квітів. Власник крамниці, мабуть, платить готелеві за оренду двісті п’ятдесят, ну, хай триста доларів на місяць. А якщо переобладнати цей куток під коктейль-бар (на кшталт, скажімо, річкового пароплава), то за той самий місяць можна легко виручати по п’ятнадцять тисяч доларів і більше. А крамницю квітів — переселити в інше місце!
Походжаючи по вестибюлю, він подумки розмічав усе нові й нові ділянки, що даватимуть додатковий доларовий урожай. Ущільнивши вільну площу, сюди можна буде втиснути ще з півдесятка точок — касу авіаквитків, пункт прокату автомобілів, екскурсійне бюро, ювелірний і навіть галантерейно-аптечний кіоски. Природно, це змінить загальний вигляд вестибюля: від теперішньої затишної атмосфери не залишиться нічого, доведеться відмовитися і від рослин, і від м’яких килимів. Але це — вимога часу: яскраво освітлені, обліплені рекламами вестибюлі надають балансовому звітові куди веселішого вигляду.
І ще одне: всі ці крісла тут — зайві. Якщо людина хоче сісти — хай іде в бар чи в ресторан…
Аналогічну проблему він уперше розв’язав багато-багато років тому, коли придбав свій перший готель — нашвидкуруч стулений барак із фальшивим фронтоном у закутньому містечку на південному заході. Цей готель відрізнявся від інших тим, що мав дванадцять платних убиралень, якими, наїжджаючи до містечка, користувалися всі фермери та поденники з округи радіусом у сто миль. Молодий Кертіс був приємно здивований, пересвідчившись, що вбиральні дають чималий прибуток, і зрозумів, що прибуток міг би бути ще більший, коли б не закон штату, за яким один з отих дванадцяти туалетів мусив функціонувати безплатно: саме перед його дверима завжди вишиковувалася черга ощадливих фермерів. Кертіс О’Кіф поклав цьому край, найнявши містечкового п’яничку. За двадцять центів на годину й пляшку дешевого вина той під час масових наїздів до містечка стоїчно висиджував у безплатній вбиральні цілий день. Виручка від решти туалетів одразу різко підскочила.
Кертіс О’Кіф усміхнувся, пригадавши це.
Він помітив, що у вестибюлі людей побільшало. Група новоприбулих одержувала ключі в портьє, кілька чоловік стежили за вивантаженням багажу з автобуса, що привіз їх з аеропорту. Перед конторкою бюро оформлення також стояла невеличка черга. О’Кіф спостерігав.
І раптом він помітив те, на що ніхто з присутніх, очевидно, ще не встиг звернути уваги.
До готелю ввійшов гарно вдягнений негр років сорока, з валізкою в руці. Огледівшись, він невимушеною ходою підійшов до бюро оформлення, поставив валізку на підлогу й почав чекати — третій у черзі.
О’Кіф ясно чув усю подальшу розмову між ним і клерком.
— Доброго ранку, — сказав негр. В нього був середньозахідний акцент, приємна вимова освіченої людини. — Я доктор Ніколас. У вас для мене зарезервовано номер.
Чекаючи, він зняв свій чорний капелюх. Сріблясто-сиве волосся його було акуратно зачесане.
— Гаразд, сер. Заповніть, будь ласка, анкету. — Клерк промовив це, не дивлячись угору. Коли ж він звів очі, обличчя його закам’яніло, він шарпнув назад анкету, яку за мить до того поклав на бар’єр, і твердо проказав: — На жаль, у готелі вільних місць немає.
Негр усміхнувся й терпляче пояснив:
— Я зарезервував номер, і ваш готель листовно підтвердив замовлення.
Він видобув з внутрішньої кишені набитий паперами гаман, знайшов і простяг лист.
— Очевидно, сталася якась помилка. Даруйте. — Клерк навіть не глянув на лист. — У нас тут має відбутися з’їзд.
— Я знаю, — кивнув доктор Ніколас. Усмішка поволі сходила з його обличчя. — З’їзд американських дантистів. Я — учасник цього з’їзду.
Клерк-реєстратор похитав головою.
— Я нічого не можу для вас зробити.
— В такому разі, з ким, крім вас, я можу поговорити? — спитав негр, ховаючи гаман.
Поки вони розмовляли, до готелю прибували все нові й нові постояльці. Перед бюро оформлення зібралася вже чимала черга. Якийсь чоловік у плащі нетерпляче гукнув:
— Хто там нас затримує?
О’Кіф чекав, що ж буде далі. Він розумів: у цьому переповненому тепер вестибюлі цокає годинниковий механізм бомби вповільненої дії, і от-от станеться вибух.
— Можете поговорити із заступником адміністратора. — Перехилившись через бар’єр, клерк голосно гукнув: — Містере Байлі!
Літній чоловік, що сидів за столом у ніші на другому кінці вестибюля, підвів голову.
— Містере Байлі, підійдіть, будь ласка, сюди!
Заступник адміністратора кивнув і повільно, з виразом утоми на брезклому, зморшкуватому обличчі, підвівся. Поки він, човгаючи, простував через вестибюль, губи його склалися в професійну догідливу усмішку.
«Ветеран, — подумав Кертіс О’Кіф. — Просидів, мабуть, кілька десятків років клерком у бюро оформлення, а потім одержав у вестибюлі свій стіл та стілець і право розв’язувати дрібні непорозуміння між клієнтами й персоналом». Як заведено в більшості готелів, звання заступника адміністратора надане йому тільки про людське око — щоб клієнти тішилися ілюзією, ніби мають справу з особою відповідальною. А тим часом справжнє готельне начальство для простої публіки недосяжне, бо сидить воно в кабінетах десь високо нагорі.
— Містере Байлі, — сказав клерк, — я пояснив цьому добродієві, що в готелі вільних місць немає.
— А я пояснив, — підхопив негр, — що для мене тут зарезервовано номер, і факт цей підтверджений листом.
Заступник адміністратора благодушно просяяв, адресуючи свою доброзичливість і тим, що стояли в черзі.
— Що ж, — сказав він, — зараз ми що-небудь придумаємо. — Його пухка рука з короткими, коричневими від нікотину пальцями лягла на рукав дорогого костюма доктора Ніколаса. — Прошу, ходімо сядемо коло мого столу. — Негр не став пручатися. Ведучи його до своєї ніші, містер Байлі казав: — На жаль, такі непорозуміння коли-не-коли трапляються. Та вихід, зрештою можна завжди знайти.
Кертіс О’Кіф подумки визнав, що цей старий добре знає своє діло. Тепер скандал якщо й вибухне, то не посеред сцени, а, власне, за лаштунками. Тим часом у бюро оформлення до клерка-реєстратора приєднався ще один. Удвох вони швидко пропускали чергу новоприбулих. Тільки один моложавий плечистий чоловік в окулярах із товстими скельцями вийшов з черги й спостерігав інцидент. «Що ж, — подумав О’Кіф, — вибуху може й не бути». Наблизившись до ніші, він почав прислухатися.
Заступник адміністратора запропонував негрові сісти на стілець біля столу, потім важко сів сам і уважно, з кам’яним виразом на обличчі вислухав те, що доктор Ніколас уже казав клеркові-реєстратору. Відтак, кивнувши, діловито й упевнено промовив:
— Що ж, докторе, прошу вибачити за непорозуміння, але не хвилюйтеся: ми зараз знайдемо для вас номер у якому-небудь іншому готелі. — Однією рукою він підсунув до себе
