Аптекар - Юрій Павлович Винничук

— Що ви маєте на увазі? — Петруньо відразу пожвавився. — Мертве немовля? Капшук з дукатами? Здохлий кіт? Вибита щелепа? Кроляча голова?

— Ні, мене цікавлять які-небудь шмати з кров’ю. Може, й одяг закривавлений.

— О-о, вам неймовірно пофортунило, що ви натрапили на мене. Але тільки між нами. Бо я, бачите, тоті скривавлені і розпороті штани залишив собі разом із панчохами. Моя Міля обіцяла їх злагодити. А що?

— А чи пам’ятаєте, з якого дому вони походять?

— Ясна річ. З кам’яниці «Під Грифоном», але не можу сказати, з якого помешкання, бо мішок зі сміттям уже на мене чекав під брамою. Але я маю таку звичку, яка мені передалася ще від діда-прадіда, що такво одним оком зазираю в те, що маю викинути. Бо я, знаєте, господарський хлоп. Я завше знайду щось, що ще може послужити такому, як я. Нє, я не з бридливих. І гребінець без кількох зубчиків мене не відверне від себе, бо я ще ним можу свого песика розчесати. Або, здавалося б, така дрібниця — скельце. Ну, кому воно може придатися? Властиво, кавальчик скельця. Але я і його підберу, а потім, як мені треба, то тим скельцем дуже добре шкрабати нігті після того, як їх зрізано ножиком. Аби стали гладенькі. Або п’ятку. Нє, я вам скажу так: непотребу не існує. Я міг би для будь-якої викинутої речі знайти застосунок. Але моїх рук не вистачає… А знаєте, я вам недарма сказав про мертве немовля, бо таки так — мав я і сесю пригоду. Правда, капшука з дукатами мені Господь ще жодного разу не післав. Здохлого кота — так, а капшука — ні. Але я терплячий і знаю, що коли-небудь Господь винагородить мене за все. А що — вже та мазюка готова?

Лукаш вручив сміттяреві мазь, а коли той хотів платити, сказав:

— Ви мені нічого не винні, я почув багато цікавого. І то я вам винен. Бо попрошу вас про одну послугу.

Розділ 14. ГОЛОВАЧ

Обідньої пори за неймовірної спеки торохтіла городоцькою дорогою на Львів самотня карета в супроводі охорони з двох озброєних вершників. Четвіркою гнідих лошаків керував сонний і розімлілий від сонця візник у солом’яному брилі, його голова із заплющеними очима то безвільно метлялася, то рвучко сіпалася догори, струшуючи рясний пилок сну, але тільки для того, аби знову опасти на груди і безтурботно посвистувати гачкуватим носом. У кареті дрімав львівський лавник Базилій Конопка, чий носюра, несвідомо для господаря, дуже хутко зіспівався з візниковим, і небавом цей зворушливий дивоспів заглушив навіть порипування коліс.

Раптом коні стали на місці і зафоркали. Візник смикнув голову догори, протер очі на імлистий гойдливий світ і пополотнів: впоперек лісового шляху побачив повалену грабину, а за нею двох молодців з нарихтованими пістолями та мушкетами. Їхні мордяки не викликали жодної довіри. Візник озирнувся на драгунів, але ті сиділи на конях непорушно під прицілом мушкетів ще двох розбишак. П’ятий опришок з мечем у правиці підійшов до карети і скомандував вилізати. То був високий стрункий чолов’яга зі закрученими догори вусами і довгим чорним волоссям, заплетеним у дві кіски, як у лемків. Візник слухняно спустився з козел і зайняв скулено-покірну поставу, а з віконця карети висунулася перелякана парсуна пана Базилія, рясно-рясно закліпала посоловілими очима, шморгнула носом і проплямкала:

— М-м-м… е-е-е… з ким маю честь?

Одначе опришок не збирався дотримуватися приписів ґречності, бо шарпнув дверцята і гаркнув:

— Вилазь, чортова Конопко!

Пан Базилій відчув, як його серце провалюється кудись туди, де ще годину тому упокоїлася печена індичка з кількома кухлями пива, і, бачачи, що з ним не жартують, закректав та засопів, вилізаючи з карети. Він уже здогадався, що потрапив у руки Головача. Уже понад рік Львів повнився чутками про цього грізного розбійника, що зачаївся в лісах і грабував подорожніх. Бачили його, щоправда, на різних шляхах, а тому важко було визначити, де він оселився, щоб влаштувати на нього пастку. Про Головача відомо було небагато. Начебто він найнявся до війська, служив драгуном і навіть брав кілька разів участь у битвах, але що терпіти не міг жодних верховод над собою, то незабаром дав драла. Майже місяць тинявся без діла, а як гроші скінчилися, зібрав коло себе ще кількох дезертирів і в лісовій печері звив затишне кубельце. Чи то купецькі мажі, чи то самотні вершники й подорожні — всі вони ставали легкою здобиччю Головача. Найбільше йому фортунило в дні ярмарків. Сам отаман, перевдягнувшись то однооким жебраком, то колишнім вояком з дерев’яною ногою, то селянином з мішком, в якому кувікало порося чи ґелґала гуска, з’являвся у різних місцях і розвідував, де б то і чим можна поживитися.

— До Львова, ваша милість? — запитав розбійник.

Пан Базилій кивнув і спробував навіть ввічливо всміхнутися.

— Парить, ге? — тицьнув пальцем у небо. — До вечора, диви, й злива буде.

— Гм, — стенув плечима розбійник. — Це вже як буде. А ви нам вділіть грошенят для початку.

— Яких іще грошенят? — заметушився лавник. — Та бійтеся Бога! Нема в мене грошенят. Звідки?

— Ну, як нема, то вже й не буде, — буркнув розбійник і, витягнувши з карети скриньку, подався до своїх товаришів.

— Що ви робите?! — закричав пан Базилій. — Це ж магістратські гроші. Вам за те голів не зносити!

— Пантруйте краще свою, а до наших вам зась, — відгукнувся розбійник, а за мить усі п’ятеро щезли в гущавині.

Можна лише уявити, який переполох зчинився в Ратуші з появою пана Конопки — досі напади розбійників не увінчувалися таким коштовним грабунком, та й не дивно, бо зараз їм у руки потрапили всі гроші, що їх пан Конопка заробив, продавши двадцять хур збіжжя у Кракові. Хури, візники й драгуни були магістратські, а отже й частина грошей теж належала місту. Війт не на жарт розхвилювався і збештав Конопку, що той рвонув уперед, а не вертався разом з хурами. Дарма, що приїхав би на кілька днів пізніше, зате гроші були б цілими, бо ж хурмани усі при зброї, могли дати відсіч.

Того ж таки дня помчав на місце грабунку загін драгунів, але повернувся з нічим. І ще не раз, і не два виряджали військо на лови одчайдуха Головача, та все намарно, бо виходив він на розбій не часто. Головач цілком слушно вважав, що не можна бути захланним і краще пограбувати одного багатія, аніж десятьох бідолах, а коли траплялося так, що грабуючи когось, знаходив у нього