На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

Проздовж цієї розмови голос його був повільний та сумовитий, а може, місяць оцей серед неба чи й дощ, який недавно пройшов, перетворили його знову у того хлопчака, котрий ріс біля цього самотнього, надто мудрого старого. Завжди був він старим для хлопчака, не так батьком, як дідом, і завжди знав Агапіт, що сам він ніколи не буде такий великий і мудрий. Завжди дивився на ту неприступну гору з острахом, пошануванням і скрухою і завжди був перед нею ниций. От і зараз дивився край ока на велике, погідне й безконечно мудре обличчя, що срібно сяяло в місячному світлі, і відчував, що хоч би поклав своє життя, аби осягнути хоч трохи з того, що знає ця срібна голова, нічого з того не вийде. І до нього знову повернулося те, що відчував, малим бувши: якийсь запаморочливий переляк перед бездонною глибиною розуму батька; сидів і малів на ганку, бо обличчя цього чоловіка, що біліло перед ним, все-таки й зараз лякало. Через те і втікав від нього, і взяв постриг, але завжди знав і відчував його присутність коло себе. Часом йому здавалося, що більше ненавидить батька, як любить, хоч коли довше не бачив його, відчував тугу — через це й викопав лаз і прийшов. «Хлопчаком я все-таки залишився, — подумав Агапіт, ковтаючи мимовільну спазму в горлі. — Але яка втіха отак вряди-годи відчуватися тим хлопчаком!»

І все-таки тепер, коли торкнула його слава житейська, хотілося йому вірити і в інше: можливо, він сам міг стати таким! Дивився скоса на батька: сивий і надто древній дід перед ним сидів. І раптом закляк: а що, коли йому недовго жити? Що, коли, лікуючи інших, не знатиме він, як вилікувати себе? Холодний піт обсипав Агапіта з ніг до голови, йому захотілося кинутися до старого, і хай би не приплющував у його присутності очей.

— Слава людська, — таки розплющився батько, — це мед прогірклий. Сьогодні зносить, а завтра гіркотою наллє. Сьогодні лікує, а завтра і вбити може. Той, що сьогодні перед тобою навколішки стає, може найлютішим твоїм ворогом зробитися. Славні світу цього по лезу меча ходять, й бідні вони через те. Неспокій невситимий їх пече: не можуть вони забутись від діл своїх, бо з’їдають ті їх, відтак і мир прийняти в душу не можуть. Саме тому боюся за тебе, синку…

Але Агапіт уже позбувся смутного настрою. Наче жива, постала перед ним ота недавня сцена: дощ покрив землю, а в ньому тягнеться чорна, покірлива вервечка ченців. Він стоїть перед ними на ганку, а вони раптом зупинилися й зачудовано дивляться на нього.

— Славний у світі таки мусить когось і щось удавати, — сказав Агапіт. — Це як гра скомороша, і, як гра скомороша, дійство має бути просте. Стати славним, батьку, легше, ніж здобувати мудрість, якою ви володієте, — та мудрість від людей відводить.

Старий тяжко зітхнув. Десь у лісі гукнула сова, і, мов за наказом, зашелестіло, виграючи зблисками, листя.

— Славний, синку, — це раб! — тихо прошепотів старий.

Він звівся й пішов у хату. За якусь мить вийшов із слоїком, зав’язаним полотнинкою. Мовчки подав його синові, а відтак різко повернув у бік шумливого лісу обличчя.

В цей-таки час вірменин міг стояти коло вікна й дивитися на власне відображення. І мав бачити він немолодого чоловіка, з лицем, зморшками поораним, мав бачити відбиті трійко свічок, що стояли на столі, і, очевидно, думав печальну думу, яку колись навіяв дощ, бо що значить у цьому світі людина, котра тратить добру славу? Тепер до нього менше йдуть люди, а валять усі туди, в монастир, до того непоказного нахаби, який все-таки знає якусь лікарську таємницю. Довідався уже напевне, що лікує Агапіт таки зіллям і саме в тому зіллі й ховається його сила.

Можливо, слуга ставив тоді на стіл вино, м’ясо й каші, безшумно сновигаючи покоєм, а вірменин-лікар мимоволі мав думати вголос, як завжди в таких випадках, говорячи рідною мовою:

— Поки що всі хворі, яких він брався лікувати, таки одужували, навіть ті, у смерті яких я був зовсім упевнений. Чи був ти у володаря міста?

— Володар міста згодився видати тобі смертника, — сказав слуга.

— Мені потрібно, щоб хтось із його недужих помер, — так само задумливо сказав вірменин-лікар. — Ця слава, яку розпустив він про себе, ущербна для мене… Я не вірю в його лікарську силу.

— Але хворі й справді одужують, — відповів вірменин-слуга.

— Бо знає якусь таємницю. Якесь зілля досі лікарям не відоме… Коли ж чоловік упаде йому під ноги мертвий, всі переконаються, що не такий він усесильний…

— Після тієї історії з тисяцьким до нього звертаються й найбагатші. Скоро доведеться нам іти звідси з торбами.

— Ми не підемо звідси з торбами, — відказав гостро вірменин-лікар, — хоч тут і справді заповідається на складну боротьбу. Мені треба, щоб від його лікування хтось помер.

І знову задивився він у вікно, і побачив у ньому раптом невеликого, худого ченця з палючим зором. І закипілась у нього в нутрі печаль — сірий змій вповзав йому в груди і обвивався довкола серця. Там, за вікном, з’явився місяць і освітив вулицю так, що заблискотіли мокрі дахи, в калюжах почали купатися відблиски, і скільки було калюж, стільки й місяців світило із землі. І побачив він поміж тих місяців воїнів, що вели до нього смертника, був той високий і йшов, понуро звісивши голову, — знав, що вже востаннє рахує ті місяці в калюжах — був це головник, який підняв руку на огнищанина. Може, тому, що так низько опустив голову, не обходив головник калюж, а брів через них, і в його ногах бовталися скалки потолочених місяців.

Вірменин уже не дививсь у вікно. Підійшов до вогню, що його розпалив слуга, і поставив мусянжевого кухлика з отрутою — мала вона загрітися.

— Цей напій убиває за два дні, — сказав він вірменину-слузі. — Через два дні ніякі чудодійні ліки цього головника не врятують.

Він сплів пальці рук, хруснув ними так,