Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Наступного вечора, коли вони з Орестом сиділи у кнайпі, пили вино і він розповідав, як добре все у них буде після того, як вони одружаться, Ірина намагалася пригадати собі його вчорашнього, у стоптаних батькових домашніх капцях, і не могла. Відчувала лише, наскільки важливо, щоб ці світи і далі залишалися такими різними; вона усвідомила, що достатньо дозволити стоптаним домашнім капцям проникнути з одного світу в інший, і все втратить зміст. Орест не зможе стати логічним доповненням її дотеперішнього існування, бо так не буває, зміна має бути значно більш кардинальною, і вона повинна відчути готовність до неї, готовність, якої наразі не відчуває.
Ірині стало страшно, що їй рано чи пізно доведеться пристосовуватися до всього цього: болота дорогою до зупинки, важких торб, які треба везти невідомо звідки, бо у селі нічого не купиш, сидіння добами без світла, поки доїде аварійка, яку, можливо, викличуть сусіди, бо в них єдиних на цілій вулиці працює телефон. Але навіть не це було найгірше, бо до цього, ясна річ, можна було звикнути. Найгіршим було те, що доведеться достосовуватися до того життя, до якого звик Орест, і її присутність нічого суттєво не змінить. Не те, щоб Ірина раніше цього не усвідомлювала, просто не замислювалася над цим серйозно, не планувала свого життя тут надовго, їй здавалося, що ці стосунки ніколи не переростуть у щось більше, ніж просто екстравагантний епізод. І ось раптом вона зрозуміла, що у всіх його діях є не тільки методика, ця старосвітська тактика зваблення з самого початку виглядала для неї зворушливою даниною традиції, і вона сприймала її як аматорську виставу – поблажливо і з доброзичливою посмішкою. Та лише тепер вона збагнула, що остаточною метою цієї вистави є не так саме зваблення, як намагання прив’язати її до цього місця, узалежнити.
Вона почала відтворювати в пам’яті розмови з Орестом і збагнула, що відтоді, як вона посварилася з батьками і пішла з дому, той почав святкувати перемогу. Спершу обережно, потай, із удавано стурбованим виразом обличчя, нібито співчуваючи її переживанням і душевним травмам, а потім дедалі відвертіше. В ідилічних картинах спільного майбутнього, які він мало не щовечора малював Ірині, намагаючись заспокоїти і відволікти від думок про батьків та неминуче повернення додому, не було жодної конкретики. Він намагався приспати її пильність і призвичаїти до комфорту та лінощів. Йому було все одно, чи закінчить вона навчання, чи буде працювати, чи матиме якихось друзів і своє життя поза домом. Він нічого не мав проти всього цього, але втручатися у це не збирався. Йому було байдуже, чи народяться у них діти, – все буде так, як вона захоче, – казав він, але Ірині лише тепер стало моторошно від цих слів. Як чоловікові може бути байдуже, чи будуть у нього діти з жінкою, з якою він хоче одружитися? Тобто може, звичайно, але тоді, мабуть, головною у цих стосунках є саме байдужість. Йому потрібна лише присутність Ірини, і то не постійна, а час від часу, ілюзія сімейного затишку, взаєморозуміння і почуттів, які вони обоє тільки імітували. А може, і не стільки саме її присутність, як просто присутність якоїсь жінки. Ну, може, не зовсім якоїсь, а такої, яка більш-менш його влаштовує, не вимагає надто багато уваги, вміє сама знайти собі заняття і не дуже набридає розмовами. Такі от скромні вимоги плюс, ясна річ, якісь там зовнішні переваги, хоча і тут Орест виявився не надто вибагливим. Йому байдуже, в якому одязі Ірина ходить удома, відчувалося навіть, що його трохи дратує її увага до гардеробу, а ще більше, мабуть, почне дратувати, коли це додасть йому витрат. Йому байдуже, розповніє вона чи ні. Може, навіть краще, якщо розповніє, ніхто більше не захоче її звабити. Байдуже, чи влаштовують її його правила гри. Важливо лише, щоб вона погодилася на них, поставила підпис під документом, який оголошує її капітуляцію, і все, на цьому можна розслабитися і припинити приховувати своє роздратування, поганий настрій чи незадоволення, перестати бути надміру уважним і запобігливим, не витрачати більше стільки часу і грошей на походи в театри і кнайпи, жити своїм життям, тижнями не вилазячи з домашніх капців, і знати, що ти не сам, що хтось є поруч, що є з ким задовольнити сексуальні потреби, якби раптом захотілося. Ну і випити, ясна річ, щоб не самому.
Ірина уявила собі, як весь цей процес поволі проходила Олена, як намагалася привернути увагу Ореста, постійно розповідаючи про свої болячки, намагалася викликати якщо не цікавість, то бодай співчуття, як вигадувала свої горнятка з цими розпачливими червоними метеликами і як ніхто не звертав уваги ні на її розпач, ні на її самотність.
Того вечора вони довго сиділи у вітальні, розмовляли про якісь дурниці, Ірина потай спостерігала за Орестом і бачила все уже зовсім по-іншому.
Відтоді все і справді змінилося. Ірина відчувала наростання цих змін у собі, відчувала, що вони незворотні. Найгіршим було це повільне вигасання, коли все менше речей дратує, навіть тих, з якими, здавалося, змиритися неможливо, як поволі звикається як до переваг, так і до недоліків, і різниця між першими і другими поступово затирається. Звичка і збайдужіння приглушують біль і розчарування. Втрачається відчуття пригоди, а разом із ним і взаємна цікавість. Так буває, коли читаєш якусь дуже цікаву книгу, наближаєшся до кінця і шкодуєш, що скоро все закінчиться, але водночас не можеш стриматися, аби не дочитати залпом, чимскоріше дізнатися розв’язку.
Одного разу вони серед ночі їхали до Ореста. Точніше, йшли пішки. Орест волів на останні гроші купити ще одну пляшку «на вечір», ніж взяти таксі. Від кінцевої останнього автобуса до будинку Ореста потрібно було пройти кілька кілометрів по трасі, а потім ще по селі. Була тепла літня ніч, і спершу це навіть була приємна прогулянка. Але алкоголь поволі вивітрювався, а втома і роздратування відчувалися все більше, і в якийсь момент це переросло у неминучу сварку. Вони раптом почали сперечатися, яким боком траси безпечніше йти – назустріч потокові машин чи навпаки.
Траса не мала узбіччя, і доводилося йти проїжджою частиною вузької неосвітленої дороги, на якій о цій порі водії навряд чи сподівалися перехожих. Орест чомусь був переконаний, що потрібно іти за рухом машин, Ірину батько-автомобіліст навчив, що робити слід якраз
