По той бік мосту - Мері Лоусон

Почувся звук машини, й вони всі підвели очі. Машина з’їжджала з основної дороги, за нею клубився хвіст пилу. Ієн не впізнав її – вона не належала нікому з місцевих. Коли вона під’їхала ближче, він побачив, що то був кадилак, двоколірний, червоний і кремовий, великі крила по боках, блискуча хромована оздоба. Ієн дивився на нього захоплено – він іще ніколи такого не бачив.

– Хто це може бути? – сказала Лора, перекладаючи малюка на друге стегно. – Напевно, хтось заблукав.

Машина заїхала на подвір’я, й вони всі пішли в її бік. Марч побіг уперед, Джулі трималася біля матері, Ієн ішов позаду неї, заінтригований. Машина стала, й пил навколо неї повільно улігся. Двері відчинилися і вийшов чоловік. Лора зупинилася так раптово, що Ієн з нею зіштовхнувся.

– Перепрошую, – сказав він.

Вона не відповіла. Просто стояла й не рухалася. З іншого боку подвір’я незнайомець зручно сперся на автомобіль, склав руки на грудях і всміхався до них.

Згодом, згадуючи цю першу зустріч, намагаючись згадати, якою була його реакція, перебираючи пам’ять у пошуках підказок, хай яких дрібних, передбачень майбутніх подій, усе, що Ієн міг пригадати, була та усмішка.

Глава 8

«До сезону дощів закінчено лише одну п’яту засівів»

«Прем’єр-міністр Кінг надав парламентові план воєнної програми»

«Теміскеймінг спікер», травень 1940 року

– Слугай, Артуре, – сказав Отто Лунц. – Зідай, слугай, я читаю.

Він видобув окуляри з кишені сорочки й похмуро прилаштував їх на носі. «Все ще дощить», – прочитав він, зробивши свій голос глибоким і протяжним, як у Ґюнтера, від якого надійшов лист. Щокілька тижнів Артур ходив на ферму Лунців після вечері дізнатися, чи не приходили листи від хлопців. Нікого з них не можна було назвати талановитим писачем, але десь двічі на місяць від одного з них надходили якісь новини.

Отто Лунц звів очі.

– Фони досі в Англії! Досі! Б’ють байдиків! Зидять без діла цілий день, розжиріли як свині!

– Читай листа, Отто! – втрутилася місіс Лунц, ставлячи чашку чаю й тарілку з печивом перед Артуром.

Артур завжди міг визначити, прийшов лист чи ні, тієї ж миті, коли вона відчиняла двері. Вона була велика, дебела жінка, трохи сувора, позбавлена гумору, якого її чоловік мав так багато, але коли надходила звісточка від синів, Артурові здавалося, що все її тіло ставало легшим, вона мало не пурхала, не торкаючись підлоги.

Перший час йому було соромно й ніяково, що він удома, а їхні сини – ні, але й містер, і місіс Лунци здавалися такими щиро радими його бачити, що він перестав цим перейматися. Він розумів, що, крім усього іншого, це давало їм привід ще раз прочитати листи, почути голоси своїх синів у словах, які вони написали. Папір мало не розсипався на частини від того, що його так часто згортали й розгортали знову.

«Ви стільки дощу ще ніколи не бачили, – вів далі містер Лунц. – Дощить тижнями, все наскрізь мокре. Досі нічого не рухається й ніхто, здається, не знає, коли це зміниться. Ми пройшли тренувальний курс, непоганий, от тільки ми вже все це знаємо. В Еріка й Карла все гаразд, переказують привіт. Ну, більше новин немає. Сподіваюся, у вас обох усе добре».

Він поклав листа на стіл і глянув на Артура з удаваною суворістю.

– І шо це таке за лист, га? «Іде дощ». І шо? Тут теш іде дощ! Одне, два, три… п’ять речень, а тоді вони кажуть «Більше новин немає». Кажу тобі, Артуре, ми з Ґерті залишимо свою ферму тобі, добре? Все відпишемо тобі. Наші хлопці на неї не заслуговують.

Але на його лиці було чітко видно полегшення. Відсутність новин – це хороші новини.

Місяць за місяцем листи все надходили з Англії. Здавалося, мало не ціла канадська армія там сиділа, ловлячи ґав. «Минулого тижня їздив у Лондон у відпустку, – писав Карл. (На думку Артура, найкращі листи надходили від Карла.) – Ви такого міста ще не бачили, щоб перейти з одного його краю до іншого, треба кілька днів. Зекономили грошей, пішли подивитися шоу – ти цих жінок не схвалила б, ма’. Шльондри на вулицях теж є, розмальовані як чорт зна що. Якщо побачите Арта, перекажіть, що він залишається без справжньої освіти.

Однак усім уже остогидла ця бездіяльність. Нас поселили в цих безглуздих маленьких наметиках, які розвалюються з кожним поривом вітру. Нас усе посилають і посилають на тренувальні курси – ми вже, напевно, найнатренованіша армія на всю цю прокляту війну. Ми просто хочемо мати змогу показати, на що здатні».

1940 рік настав і скінчився, а жоден хлопець з околиць Струана ще не побував і хвилини в бою. Артур перестав почуватися таким винним через те, що був удома. Ніхто не вручив йому біле перо й не переходив дорогу, щоб із ним не розмовляти, – всі знали, що він пробував піти в армію. Принаймні він вирощував харчі. Власне, напевно, це він їх годував. Може, саме в цю хвилину Карл та інші їли бутерброд із шинкою: шинку, хліб і масло, виготовлені завдяки йому. Він уявляв їх усіх, Карла, Еріка, Ґюнтера, Теда, Джуда й решту, як вони сидять навпочіпки в своїх окопах у нікчемних маленьких наметиках і їдять бутерброди. Йому бракувало їх, їх усіх, але Карла – особливо. Без них місто наче спорожніло.

На їхній батьківщині людям, а надто фермерам, велося важче, ніж армії. Даннів особливо не зачепило – Артур лишився вдома, тож на них війна не позначилася – але багатьом іншим довелося нелегко. Наприклад, Отто й Ґерті: коли вони благословили своїх синів іти на війну, навколо роїлося від безробітних, що шукали роботи на фермі, аж тут, мало не за ніч, вони всі зникли. Пішли добровольцями теж або влаштувалися на пов’язані з війною роботи, за які платили грошима.

Отто мав трактора, а це означало, що він міг ним охопити досить багато землі, але ферма Лунців була більша, ніж Даннів, і з нею один чоловік впоратися не міг, хоч би й мав цілий парк тракторів. Ґерті допомагати не могла: на ній був великий овочевий город, кури, свині й кілька молочних корів – вона просто не мала більше часу. Тож Отто працював сам, обробляючи поля. Зрання, якщо вітер віяв у правильному напрямку, Артур чув трактора, і звук його роботи здавався йому самотнім.

Вони з батьком допомагали скільки могли, але навіть працюючи втрьох, іноді аж до десятої ночі, коли копиці сіна