Panicoffski - Ріо Кундер

За годину вона зателефонувала з дому і схвильовано спитала, чи я сам. Я був у вітальні за пляшкою австралійського вина Banrock Station з лондонцями, але відразу їх залишив і піднявся до спальні. Фабі сказала, що вона на взводі. «Освальдо, Освальдо, ох, Освальдо, кажи мені». — «Gatinha, зачекай на мене, ось я вже готовий. Дивися, не поспішай. Зараз я повільно, обережно в тебе увійду. Я тільки маю добре насмарувати тебе олійкою, тоді ти будеш іще смачнішою». — Ні, ні, Освальдо, я не чекаю, поганий хлопчику: gozo-gozo-gozo!!!» Я закінчив розмову й завершив справу сам-один.

Назавтра вся лідська Бразилія і ще стільки ж симпатинів — чоловіків із жінками, коханців із коханками і просто друзів з усіх усюд зібралися перед великим екраном у Salvador дивитися великий фінал — апогей мрій для вболівальників із будь-якої иншої країни, але тільки не для бразилійців, що для них участь у таких матчах сприймається, як щось зрозуміле саме собою. Тут панувала чудова атмосфера. Всі сміялися, жартували, жодного сумніву в тому, хто переможе, не було, як я напружувався б, якби у фіналі була — о Боже! — Україна. А тут деякі дівчата навіть не дивилися на екран. Але перескочимо перебіг подій у матчі. Скажу лише, що після кожного ґолу бразилійців Йован ставив самбу, й усі, хто був, оскаженіло танцювали. Били в бубни, яких поприносили з собою штук із десять. У певному моменті я сам уявив себе бразилійцем. А чом би й ні? Я теж хочу відчути себе часткою нації, що завоювала Кубок світу, хоч раз у житті! Потім були феєрверки на вулиці. Були поцілунки з усіма бразилійками, а не лише з моїми трьома. Були шість годин танців і море алкоголю. Потім був клуб, до якого я не пішов, бо, як сказала Фабі, там міг бути Нік. Потім я посадив на потяг Ріа і Малену, й таки знайшов момент, коли Малена пішла шукати їхні зарезервовані місця, аби розповісти Ріу про наші з Фабі плани щодо нього. Було помітно, що його це збентежило. Він зашарівся, дещо зам'явся й пообіцяв подзвонити завтра. Однак насправді подзвонив уже за півгодини з потягу на мій мобільний. На вихідні за два тижні Малена їде до Хорватії. Ріо запрошує лідський континґент до себе в гості.

Я, власне, сподівався що «лідський континґент» означає Освальдо з Фабі. Зовсім не думав, що вони приїдуть всі вчотирьох. Ми чудово провели суботу. Стояла сонячна днина, і я повів компанію на прогулянку правим південним берегом Темзи. Це — чудовий променад з купою історичних місць, музеїв, сучасних споруд і панорамних видів на лівий берег, включно із Сіті та собором святого Павла, що постають дорогою. Не буду тут робити для читачів екскурсію містом, — для цього є спеціяльна література, але скажу, що дівчатам дуже подобалося, а Адріана, яка потрапила до Лондона вперше, була просто приголомшена. Особливо вона вразилася, коли побачила шекспірівський театр «Глобус», а тоді вийшла на міст Тавер Бридж. Панікоффскі весь час ішов, обійнявши Фабі то за талію, то за шию. Вона раз демонстративно заявила, що вони двоє становлять прегарну пару. Дійсно, вони чудово виглядали разом, я помітив, що на них часто озиралися перехожі: і жінки, і чоловіки. До того ж, Освальдо вбрався в ультрамодну досить ефектного дизайну італійську сорочку, яка не могла не привертати уваги. Обійшовши Тавер, ми сіли на футуристичний трамвай без водія, який повз не менш футуристичні й імпресивні хмарочоси дільниці Доклендз вивіз нас до Грінвіча. Там ми веселилися, стрибаючи на нульовому меридіяні. Далі я сфотографував їх усіх чотирьох, коли вони разом зробили на лінії меридіяну стійку на голові. Потім ми бігали старовинним кораблем Cutty Sark, відвідали обсерваторію й нарешті засіли в пабі «Голова Шекспіра» із чудовим видом на Темзу й радикальну «рогату» споруду «Шатро міленіюму». Просиділи ми там до часу, коли слід було повертатися до центру на мюзикл «Евіта» Джорджа Ллойда-Веббера в театрі на Странді. Я бачив, як сумно дивився Освальдо на сценічний Буенос-Айрес, коли Евіта співала своє знамените Don’t Cry For Me Argentina. Можливо, вже тоді він відчував свою близьку втечу, чи, точніше, ескападу, туди?

Думаю, що ескапади могло б і не бути, якби не Міжнародний день поцілунків. Я десь прочитав того ранку, що такий досі невідомий мені день акурат тоді святкувався в усьому світі. Коли ми, вже розігріті шампаном, який пили просто в ложі під час вистави, опинилися на вечері в колоритному бельгійському ресторані Belgo, який міститься у відреставрованому підвалі колишньої фабрики, і де кельнери вдягнені під ченців, ми всі були розвеселі й щасливі. Я безперестану щось теревенив, а дівчата без упину сміялися. Ми їли мушлі по-провансальському й запивали кожен своїм пивом, вибраним з пивного меню з близько тисячі різних найменувань. У мене в руці був вигадливої форми кухоль «Кваку» з дерев’яною ручкою. Мушлі треба було їсти руками, і провансальський соус иноді стікав рукою вниз. Тут я згадав, як один знайомий палестинець в університеті їв руками й розповів чомусь про це компанії. «Уявіть, соус стікав до ліктів, а коли починав з них крапати, він просто злизував усю соусну доріжку від ліктя до зап'ястка, ось так», — і я наочно показував, як саме. Чомусь усім у той момент це здавалося аж таким смішним, що дійшло до гикавки. Відтак я згадав про Міжнародний день поцілунків, і Фабі відразу заявила, що такий день наша компанія зобов'язана належно відзначити. Обидва чоловіки мають цілуватися з усіма жінками по черзі. Поцілунки мають бути автентичними з переплітанням язиків і тривати 30 секунд кожен. Ми зробили три кола, регочучи під час кожної перерви. Дорогою додому в певний момент Освальдо вирвався вперед показати Адріані щось із мосту Ватерлоо. Тасі пішла з ними, а я залишився з Фабі. Спини друзів виднілися в ста метрах попереду, коли Фабіана, не кажучи ні слова, притягла мене за шию й поцілувала в губи. Тоді